«Під скляним ковпаком». Потрійна рецензія

Книжка Сільвії Плат «Під скляним ковпаком» — читацький феномен нашої редакції. Текст, шрифт, ілюстрації, образи, кольори. Кожну з нас ця книжка зачепила по-своєму. Розповідаємо, чим саме.


Дарія Науменко, контент-менеджерка

Чи потрібна вам анотація? Ні. Все, що варто знати перед прочитанням — це історія любові до самої себе.

Роман не насичений подіями, він насичений життям і роздумами, причинами й наслідками. Своїм прикладом Естер (головна героїня) показує, що депресія не приходить раптово й різко. Це радіація, що осідає в голові, на кістках, на душі й повільно вбиває розум та тіло. Депресія не дає вибору. І це не менш серйозно, ніж захворювання, на які страждають серце чи легені, наприклад. Ментальне здоров’я важливе!

Цей роман став для мене відкриттям. В ньому відчувається щирість та відвертість (ймовірно, за рахунок автобіографічності), але немає відчуття, ніби авторка/героїня скаржиться чи просить її пожаліти. Сильвія Плат змалювала картину тодішніх суспільних реалій (дія роману відбувається в 1953 році), особливо що стосується становища жінки. Наприклад, мати Естер вмовляє її вчитись стенографувати, адже жінка з самою лише філологічною освітою нікому не потрібна, а з навичками стенографування вона може записувати тексти за чоловіками. Та Естер відкидає таку пораду матері — вона хоче, аби тексти записували за нею. Амбіції Естер як письменниці не знаходять можливості для реалізації, а велике місто не поспішає відкривати свої обійми. Світ дівчини остаточно накриває скляним ковпаком.

Окремо хочеться відзначити неймовірний переклад від Видавництва Старого Лева, після якого хочеться писати вірші — настільки він літературний та соковитий; та абсолютно чарівні ілюстрації Анастасії Стефурак, які доповнюють текст і підсилюють враження від роману.

Я точно впевнена, що буду знову перечитувати «Під скляним ковпаком», виписувати цитати, надихатись атмосферою та радити до прочитання.


Аня Гай, координаторка проекту «ВсіКниги»

Настільки моє читання, настільки якісна література, що трішки страшно про книгу розповідати. Найперше, авторка спеціалізувалася на поезії, і весь роман про це говорить. Все тут відшліфовано, образи такі, що ти б ніколи не уявив, що ці слова взагалі можна скласти так.

Що я побачила, прорефлексувала в цій книзі?

Головна героїня Естер — 19-річна студентка, яка отримала стажування в нью-йоркському журналі. Але місто її поглинуло, вона трішки не впоралася з величезним Нью-Йорком. А потім і зі своєю нервовою системою. Тут йдеться про тонкі грані, які лежать у кожній людині між станом звичного існування і психічного розладу (депресії). Без надриву, без драми, глибоко і з деталями, які насамперед важливі, Сильвія Плат розповідає все. Між тим під її перо потрапляє і опис мегаполісу, і тогочасних гендерних проблем, і стосунків між матір‘ю та дочкою, і життю в передмісті, і перебуванню в психіатричних закладах.

Чому цей роман так торкає?

Я вважаю, великою мірою тут зіграла автобіографічність. Потім поетичність стилю і унікальність твору, його відшліфованість. Адже це єдиний роман Плат. Хоча вона написала продовження, а потім його спалила.

Враження від українського видання

Ілюстрації Анастасії Стефурак ідеально доповнюють текст. Але окрім того тут дизайн (я би сказала, що тут скоріше архітектура видання) видає справжню захопленість своєю справою редакційним складом ВСЛ.

Бо книга виконана в ідеальному тоні, між розділами дуже вдало використано рожеві вставки, і колонцифри, і назви розділів, і зміст. І навіть момент, коли героїню лікують електрошоком а перед читачем виринає чорний розворот — це все про професіоналізм. Переклад Ольги Любарської також чудовий.

Якщо ви колись внесли ім‘я Плат у свій рід-лист, то саме час взятись за читання.


Анна Мойшевич, редакторка сайту «Друг Читача»

Крихка і крихітна книжка. Такою вона здавалася до прочитання. І з кожною перегорнутою сторінкою враження, що у мене під руками щось ламається, тільки наростало.

«Коли нарешті відбудеться бодай щось,»  — думала Ілейн, героїня, яку вигадала Естер (головна героїня твору Сільвії Плат),  щоб розповісти свою історію світові. Виходить, що Плат схожа не тільки на свою героїню, а й на героїню своєї героїні. Отакий подвійний ковпак. Перший — несприйняття світу навколо, другий — непроможність поговорити із ним сам на сам.

Якщо чесно, упродовж усієї історії я теж чекала, коли бодай щось відбудеться. Чекала несподіваного сюжетного повороту, стрімкого розвитку любовної лінії чи дивовижного «одужання» головної героїні. Цього не було. Будь-яку іншу книжку, у якій цього немає, я просто закрила б і відклала подалі.

Чому ж  я її дочитала?

Краса слів. Іноді те, як написано вражає не менше, ніж те, що написано. У кожному рядку цієї історії я відчувала, що Плат писала вірші. Бо з цієї книжки, як і з талановитої поезії не можна викинути жодного слова. Ними хочеться смакувати, їх хочеться обмірковувати. А ще у мене постійно виникала думка: «Я теж завжди хотіла це сказати, але мені не вистачило слів».

Тепер про те, що написано. Другим фактором, який не відпускав мене до кінця роману, була його автобіографічність, про яку вже казали дівчата. Ніхто з письменників не розповість про те, що спонукає людину піти з життя, краще, ніж Сільвія, якій після кількох спроб це таки вдалося.

Я ніколи не читала і навряд чи колись читатиму вірші Сільвії Плат. Але я завжди любитиму її за цю зворушливу, чесну, і дуже шкода, що єдину, прозу.