Підійміть вгору ручки ті, кому знайоме це відчуття: в школі/університеті дають список літератури, яку ви будете проходити цього року. Ви, як зразковий учень, починаєте методично читати кожен твір і — раптом! — застрягаєте. Вже на 20 сторінці стає ясно, що це нудно і важко, й ви всіма клітинами свого тіла опираєтесь читанню. А в голові питання: навіщо це в програмі? Хто вирішив, що на це варто витратити час?
Одним із таких творів для мене на 4 курсі став роман
(Дисклеймер: я не претендую на звання критика року й не вважаю, що моя думка є єдино правильною).
За яким принципом ті чи ті твори потрапляють до шкільної/університетської програми? Зараз будуть (логічні) здогадки: твір має чогось навчити; твір має щось продемонструвати; твір має підтвердити/спростувати якусь думку. Наприклад, говорячи за літературу романтизму, варто прочитати роман
Роман Гемінґвея «Прощавай, зброє!» вивчають у контексті літературної течії «втраченого покоління». Термін, вперше вжитий американською письменницею Гертрудою Страйн, набув популярності завдяки творам
Коротко про сюжет роману «Прощавай, зброє»: Перша світова війна. Американський офіцер Фредерік Генрі — доброволець італійської армії. Неподалік фронтової зони він зустрічає англійку Кетрін Берклі й ось ми вже маємо любовну лінію, яка активно розвивається в госпіталі, де травмований Фредерік проходить курс лікування. Він не уявляє свого життя без Кетрін, але дезертирство не приносить очікуваного родинного щастя — війна постійно з ним; вона у думках, у снах, в повітрі навколо.
Досить простий, але перспективний сюжет пройшов повз мене, не зачепившись. Моя душа не була зворушена життєвими труднощами головних героїв. Єдине, що я відчувала при прочитанні — фізичний біль від знудженості й крихту роздратування. Прихильники Гемінгвея закидають мене камінням, але моєю метою не є приниження письменника чи його ролі в історії світової літератури, мова йде лише про конкретний роман.
Все моє невдоволення романом можна розділити на два пункти:
- структура
- мова
Обірвані речення, перебіжки з однієї думки на іншу, нелогічність та непослідовність дій героїв — як тут встежити за розвитком історії? Наприклад: поведінка Кетрін Берклі наштовхує на думку про психози, адже жінка перейшла від стану спокійної зацікавленості до пристрасного кохання за час, що був обмежений однією-двома сторінками книги. На кілька секунд мені здалось, що в моєму примірнику не вистачає листків. Роздуми солдатів про війну плутають і змушують перечитувати один абзац кілька разів, щоб знайти кінець цього клубка думок.
Мова, якою написаний роман, настільки суха, ніби кілька місяців лежала під палючим сонцем. Односкладні, прості речення, позбавлені будь-якої мелодійності, створюють неприємний ритм, що схожий на стукіт гороху по дерев’яній підлозі.
Якщо казати про емоційний рівень, то доведеться повторитись: не зачепило. Жахи війни краще показані в, наприклад, автобіографічному романі Джорджа Орвелла «Данина Каталонії», його художня реалізація здійснена набагато емоційніше.
Висновок: не все золото, що блищить, і не все шедевр, що внесли до шкільної/університетської програми.
Я сказала зброї «прощавай».