Підійміть вгору ручки ті, кому знайоме це відчуття: в школі/університеті дають список літератури, яку ви будете проходити цього року. Ви, як зразковий учень, починаєте методично читати кожен твір і — раптом! — застрягаєте. Вже на 20 сторінці стає ясно, що це нудно і важко, й ви всіма клітинами свого тіла опираєтесь читанню. А в голові питання: навіщо це в програмі? Хто вирішив, що на це варто витратити час?
Одним із таких творів для мене на 4 курсі став роман Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє». Що ж пішло не так?
(Дисклеймер: я не претендую на звання критика року й не вважаю, що моя думка є єдино правильною).
За яким принципом ті чи ті твори потрапляють до шкільної/університетської програми? Зараз будуть (логічні) здогадки: твір має чогось навчити; твір має щось продемонструвати; твір має підтвердити/спростувати якусь думку. Наприклад, говорячи за літературу романтизму, варто прочитати роман Гете «Страждання молодого Вертера», щоб повною мірою відчути всі особливості цього періоду. Загугліть, читається легко, враження опісля лишає дуже яскраві.
Роман Гемінґвея «Прощавай, зброє!» вивчають у контексті літературної течії «втраченого покоління». Термін, вперше вжитий американською письменницею Гертрудою Страйн, набув популярності завдяки творам Еріха Ремарка. (NB: «Ви всі — втрачене покоління!» — саме цей вислів Гемінґвей використав як епіграф до роману «Фієста. І сонце сходить»). Словами «втрачене покоління» описували солдатів, які пережили жахи війни й не змогли повернутись до звичайного мирського життя через пошкоджену психіку. Представником цього суспільного прошарку є Фредерік Генрі, і його історія… не зачепила.
Коротко про сюжет роману «Прощавай, зброє»: Перша світова війна. Американський офіцер Фредерік Генрі — доброволець італійської армії. Неподалік фронтової зони він зустрічає англійку Кетрін Берклі й ось ми вже маємо любовну лінію, яка активно розвивається в госпіталі, де травмований Фредерік проходить курс лікування. Він не уявляє свого життя без Кетрін, але дезертирство не приносить очікуваного родинного щастя — війна постійно з ним; вона у думках, у снах, в повітрі навколо.
Досить простий, але перспективний сюжет пройшов повз мене, не зачепившись. Моя душа не була зворушена життєвими труднощами головних героїв. Єдине, що я відчувала при прочитанні — фізичний біль від знудженості й крихту роздратування. Прихильники Гемінгвея закидають мене камінням, але моєю метою не є приниження письменника чи його ролі в історії світової літератури, мова йде лише про конкретний роман.
Все моє невдоволення романом можна розділити на два пункти:
- структура
- мова
Обірвані речення, перебіжки з однієї думки на іншу, нелогічність та непослідовність дій героїв — як тут встежити за розвитком історії? Наприклад: поведінка Кетрін Берклі наштовхує на думку про психози, адже жінка перейшла від стану спокійної зацікавленості до пристрасного кохання за час, що був обмежений однією-двома сторінками книги. На кілька секунд мені здалось, що в моєму примірнику не вистачає листків. Роздуми солдатів про війну плутають і змушують перечитувати один абзац кілька разів, щоб знайти кінець цього клубка думок.
Мова, якою написаний роман, настільки суха, ніби кілька місяців лежала під палючим сонцем. Односкладні, прості речення, позбавлені будь-якої мелодійності, створюють неприємний ритм, що схожий на стукіт гороху по дерев’яній підлозі.
Якщо казати про емоційний рівень, то доведеться повторитись: не зачепило. Жахи війни краще показані в, наприклад, автобіографічному романі Джорджа Орвелла «Данина Каталонії», його художня реалізація здійснена набагато емоційніше.
Висновок: не все золото, що блищить, і не все шедевр, що внесли до шкільної/університетської програми.
Я сказала зброї «прощавай».