Обережно, опади. «Чорний дощ» Ольги Лілік

Це тільки у спогадах бабусь із засніженим волоссям та вкраденими серпанком очима юність здається безтурботною. У них також було мільйон проблем і помилкових рішень. Вони просто забули, що таке гаряча голова і люди, від яких віє холодом. Головний герой «Чорного дощу» Ольги Лілік знає, яким важким може бути шлях до дорослішання.

Багато гарячих і юних голів у цій повісті воліють втекти з нудного селища до прекрасної та нещадної столиці. Вона чарує своєю загадковістю і розбиває великі мрії на маленькі клаптики реальності. Як кораблі у шторм, герої прямують до берегів, де видніються вогники, сподіваючись на порятунок, і знову й знову наштовхуються на піратів. То від кого ж вони тікали — від селища чи від самих себе?

Хіба можна уявити когось ріднішого, аніж матір та батька? Головний герой із розпачем переконується, що можна. Чому для матері клаптик землі важливіший за сина, коли востаннє вона питала про його справи? Коли пацієнти (і пацієнтки) стали важливішими за дружину та сина? На ці запитання ніхто не міг відповісти.

Герой знаходить розраду у графіті, мовчазному спогляданні скульптур і… коханні. Яке воно, коли тобі 17? У всіх, звісно, різне. Це може бути взаємна симпатія до однокласниці чи вбивча любов до сусідки, чиє сприйняття світу несумісне із життям. Її жовтогаряче волосся виблискує на сонці, а чорний дощ, який ллється з очей через зрадливого батька, здатен затопити весь світ. Саме ця збентежена життям жінка рятує підлітка, який помічає, як в неї змінюється колір очей через настрій. Вона відкриває йому кімнату сповіді й три свої таємниці.

Життя не біле чи чорне — воно сіре. Хороше не можна відділити від поганого. Головний герой розуміє токсичність своїх почуттів, але не може їх позбутися. Того, хто тікає від одних проблем, наздоганяють інші. Коли в душі вирує ураган, а серце схоже на вулкан, який от-от вибухне, складно приймати правильні рішення. Хто думає про школу, вступні іспити та університет у такий час?

Навіть друг не в змозі допомогти — Сашкові й самому не завадила б допомога. Вони більше мовчать, аніж розмовляють — розбиті мрії лікує час, а не слова. У когось зламані руки, а в когось життя.

Почуття, які були схожими на любов, вбивають. Його повільно, її — одразу. Колись йому для душевного спокою вистачало Сашка, його гри на гітарі та розмальованих стін у «Парадіз». Та все минає — ще одна риса дорослого життя.

Як би парадоксально не звучало, але підліткові в таких обставинах треба бути дорослим. Бо дорослішання — це не кількість прожитих років. Це відповідальність — за слова, вчинки, за близьких і власне життя. Навіть коли доля висмикує пір’я із твоїх крил.

Любов Цибрій

Придбати книгу