«Неймовірні», або Як позбутися синдрому «таке і моя дворічна дитина могла намалювати»?

Що частіше ви повторюєте цю фразу, то більше вам потрібна купка нон-фікшину про мистецтво, у якій обов’язково має бути книжка «Неймовірні. П’ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію» Бріджит Квінн.

Це класна науково-популярна розвідка з мистецтвознавства. Видання привертає увагу до двох важливих запитань. Чому професію митця вважають чоловічою? Куди в історії мистецтвознавців поділися жінки?

Про авторку

Бріджит Квінн — письменниця та дослідниця історії мистецтва. Працювала в Музеї мистецтва Метрополітен, викладала в Портлендському державному університеті та інших навчальних закладах. Фіналістка премії імені Енні Діллард для авторів нон-фікшн, двічі номінована на премію «Пушкарт». Її есей увійшов до переліку Найкращих американських текстів про спорт 2013 року. Мешкає в Сан-Франциско разом із чоловіком та двома дітьми.

Про видання

Книжка «Неймовірні» написана надзвичайно легкою мовою, оповідачка наче сидить біля читача і з усмішкою ділиться оповіддю про кожну з 15 мисткинь-героїнь. Такого «жвавого» нон-фікшину, зізнаюся, я ще не читала. Стиль Бріджит Квінн — це антонім кураторським текстам. Можливо, вам доводилося зупинятися в галереї чи в музеї біля одного з таких текстів, а потім струшувати головою, щоб прогнати гнітючу апатію, яку він накликав своєю складнопідрядністю?

Я відкриваю українське видання «Неймовірні. П’ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію». Завбачливо читаю «Вступ» й ні краплі не шкодую, адже
з нього дізнаюся про наміри і мотиви авторки, а також життєві обставини, які зробили її небайдужою до теми жінок у мистецтві.

Основна частина містить 15 біографічних статей про мисткинь. Перша героїня — Артемізія Джентілескі жила ще в XVI столітті. Кожна наступна героїня ближча до нашого часу. Остання — Сьюзен О’Меллі — наша сучасниця.

Кожна стаття влучно структурована. Спочатку пані Бріджит зацікавлює якимось фактом з життя героїні, або ж особливістю її творчості, потім подає концентровану біографію і зрештою знайомить із декількома мистецькими творами й контекстом творчості художниць. Книга доповнена акварельними портретами мисткинь від Лізи Конгдон. І звісно ж, у контексті українського видання варто акцентувати на якісній поліграфії, яка забезпечила максимально деталізоване відтворення репродукцій та фотографій творів героїнь.

Неодноразово у цьому виданні, то тут, то там бачу слово «фемінізм». То яке ж його місце у цій книзі? Сама авторка пояснює:

«Тоді, як і нині, я називала себе феміністкою, але моя одержимість цими жінками виходила за межі фемінізму, якщо взагалі була з ним бодай якось пов’язана. Я ідентифікувала себе з цими художницями та скульпторками десь так, як мої друзі ідентифікували себе з гуртами „Джой-Дивіжн“, „Зе Клеш“ або „Гюскер Ду“. Це важко пояснити, але мені здавалося, що ці художниці мене розуміють. Вони просто були „моїми“.»

Так, тема жінок у мистецтві є феміністичною. Вже з цих 15 історій стає зрозуміло, що шлях жінки до творчості був непростим через неможливість поєднувати роботу з народженням і вихованням (в середньому) сімох дітей, неприйняття робіт чоловіками-конкурентами та будь-якими офіційними мистецькими об’єднаннями.


Цитати:

«Магія і картини Белл, і роману Вулф — у тому, що прозу життя в обох випадках перетворено на найвище мистецтво — таке піднесене, що воно стає ледь не духовним переживанням. „Пляж Стадленд“ міг би бути вівтарним поліптихом модерної епохи: Мати з Дитиною зустрічають матерів із дітьми. Буденне життя стає вічним.» — про твір Ванесси Белл «Пляж Стадленд», 1911

«Існує розповсюджене уявлення, що абстрактне мистецтво — це такий собі жарт, який розігрують для легковірної публіки, тоді як самі художники та критики посміюються в свої шовокові носовички, знущаючись із дурнів, які погоджуються сприймати всю цю дурню серйозно. Але повірте мені: художники, критики, історики мистецтва і власники галерей вельми серйозні в своєму ставленні до абстракціоністського мистецтва. Присягаюся.» — про творчість абстракціоністки Лі Краснер.


Чотири короткі, але неймовірні факти про «неймовірних» художниць:

Артемізії Джентілескі довелося відстоювати свою честь у флорентійському суді. Річ у тім, що Агостино Тассі проник у її дім і зґвалтував дівчину. Вона не здалася і почала з ним судитися, пережила справжні тортури на допиті і відмовилася «мирно» вирішити проблему (одружитися з ґвалтівником). І це в XVI ст.

31 травня 1783 року Аделаїду Лабіль-Жияр прийняли до Королівської академії одночасно з іншою художницею. Сіль ситуації в тому, що опонентка Лабіль-Жияр була красунею і придворною художницею, яку прийняли «за наказом», а Аделаїду зарахували «згідно проведеному у звичний спосіб голосуванню».

Юдит Лейстер пов’язана із луврським скандалом. 1893 року з’ясувалося, що нова робота Франса Галса, яку нещодавно придбав Лувр, була зовсім не Галсовою. Якщо вас не шокував той факт, що роботу художниці сприйняли за картину всесвітньовідомого митця, додамо, що вартість картини має непристойно багато нулів.

Після того, як Розу Бонер «викинули навіть із прогресивних мішаних шкіл для обох статей, і вона категорично відмовилася вчитися на швачку, Реймон [батько] вирішив навчати її сам. Він відправляв її на цілий день у Лувр, де вона робила нариси з робіт майстрів, а ввечері „правив“ її роботи».

І на завершення декілька узагальнень: стати художницею найчастіше таланило дівчатам, які народилися у сім’ї художника. Але якщо перед ними поставав вибір між особистим щастям і творчістю, часто перемагало перше. І все ж декому з жінок-мисткинь вдавалося балансувати між сім’єю та творчістю. Завжди завдяки винятковій підтримці обранця або ж надсильній волі.

«Неймовірні» вчать, що мистецтво не може бути відірваним від часу, а, розуміючи контекст, ти прочитаєш твір глибше. Втім, читач і споглядач завжди має право творити власні смисли.

Придбати книгу