«Аляска»: порятунок чи пастка?

«Аляска» Сергія Бута — українська версія класичного роману «Над зозулиним гніздом», де події виходять за межі психлікарні й людяності. Книжка вже встигла отримати віднаку «Коронація слова».Та чи перевершить «Аляска» успіх попередньої книжки автора «Листи з того світу»?

На палітурці не видно ні снігу, ні американського прапора — ввижається тільки хворий (а, може, й ні) у гамівній сорочці. Отже, справжньою Аляскою тут не пахне — автор, який упродовж усієї книжки тяжіє до різноманітних прізвиськ, відтворив її прототип в українських реаліях. Згодом стає зрозуміло, що саме законспірований лікарняний відділ для душевнохворих носить назву американського півострова. Туди й поміщають нещодавно прибулого пацієнта — непритомного та в гідрокостюмі.

Санітари, навіть не оглянувши новоприбулого, вирішили запроторити його до найсуворішого відділення шпиталю. Чому? Бо «у декотрих наших палатах лампочки погоріли». Що ж, як на людей, яких кличуть Шреком та Чахлим, інших умовиводів можна було не очікувати. Призвіська, звичайно, неординарні, як і опис самих санітарів психлікарні — один кремезний і байдужий, інший — слабкий і схильний до садизму.

Пацієнта привели у палату номер тринадцять. Добре, що не в шосту — Чехов би тішився разом з Рагіним і Громовим. Головний герой знайомиться з іншими пацієнтами, не дуже схожих на «викінчених психів». Як зазначає його побратим Місько, у психлікарні твориться щось дивне — сюди запроторюють «замовних» пацієнтів. Тут є місце сумним, трагічним, кримінальним й журналістським історіям — про це все Антон дізнається пізніше, коли й сам відкриє свої таємниці.

А поки що — перші процедури й новий персонаж. Жінка, яка виконує обов’язки медсестри. Типова жінка, образ якої живе не тільки в книжках і на форумах, а й у повсякденному житті. У неї також є призвісько. Косметичка. Тому що фарбується. Все. Завіса.

Свєта — стара діва, яка відчайдушно шукає собі чоловіка, не гребуючи методами. Саме тому одним із її коханців стає пацієнт психлікарні. Чому ні? Якщо й вводити жінку в роман, то тільки таку — яка прагне чоловічої уваги і виконує свої обов’язки зі ще не висохлим лаком на нігтях. Головний лікар виживає тільки завдяки хабарям, а Свєта на звичайну медсестринську зарплатню хизується в лабутенах.

Перша половина роману присвячена поневірянням хворих у стінах «Аляски», де вночі не можна виходити з палат чи вмикати світло. Але головним героям усе одно — вони підуть у вбиральню курити травку, сміятися й голосно розмовляти. Медперсоналу або байдуже, або із ними «зеленкою» поділилися пацієнти.

Чому у лікарні використовую «Галоперидол» — ліки, які давно застаріли? Чому головний лікар підсуває угоду про лікування душевноховрому? Де опікуни, родичі? Байдуже.

Головний герой, на диво, сильних емоцій упродовж твору не викликає. То він вимагає повернути йому гідрокостюм у психлікарні (навіщо?), то спокійно сприймає вістку про смерть родича, а згодом усе ж таки проливає сльозу. Дії медперсоналу взагалі незрозумілі: до чого ці абсурдні катування, чому головного лікаря просять обходитися без дивних смертей, а він змушує Антона ледь не загинути. Мабуть, він уявив себе героєм якогось детективного роману, де відіграє роль злого генія. Навряд чи він злий — скоріш безсердечний і меркантильний. І точно не геній.

Наприкінці книги Антону усе ж таки вдається покинути лікарню, але небезпека чатує й поза її стінами. Різко збільшується крива вбивств й переслідувань, де навіть не встигаєш подумати, кому більше симпатизувати — головному герою чи його супротивнику.

Мабуть, автор намагається донести те, що бувають не тільки перевертні в погонах, а й у білих халатах. Що хворий може виявитися здоровим, а нормальна людина — закінченим психом. Чи заглиблюватися у читання такої книги — вирішувати вам.

Любов Цибрій

Придбати книгу