Який чудесний світ підземний

Відомо, письменники зазвичай діляться на два види: аудіали і візували. Аудіали беруть словом, про таких кажуть — сказав мов рубонув. Візуали своєю чергою приваблюють картинкою оповіді, де все розписано настільки детально, що у читача складається враження, ніби він дивиться кіно. Але крім цих двох видів можна виділити ще один. Він не настільки розповсюджений, однак не менш важливий. І письменників третього виду я називаю атмосфериками. Вони захоплюють атмосферою оповіді, завдяки якій після прочитання твору залишається приємний або неприємний, проте цікавий і незвичний післясмак.

Атмосферниками можна назвати корифеїв темної літератури, наприклад, Едгара По і Амброуса Бірса, а також тих, хто обрав за мету не просто налякати читача, а й дати йому поживу для роздумів або навіть елементи химерного пазлу, який той має скласти сам. У цьому напрямку працюють не так багато авторів, однак коротку прозу Євгена Ліра слід занести саме сюди.

Запропонована «Видавництвом Жупанського» дебютна збірка «Підземні ріки течуть» є добре складеною роботою автора. На перших з восьми творах у читача може скластися враження, що Євген Лір планував створити щось на кшталт роману у оповіданнях. Насправді це не так, хоча з іншого боку автор не приховує, що уважне прочитання всіх історій складе наприкінці збірки у голові читача незаписану дев’яту оповідку, яка стане тлом для зауваженого.

У цьому прийомі простежується данина майстрам темної і гнітючої прози — Робертові Чемберсу і Говардові Лавкрафту, однак назвати Євгена Ліра їхнім послідовником не можна. На відміну від адептів, його проза здається доволі самобутньою, що для українського автора горрору — чи як зауважує Євген екзистенційного горрору — дуже важливо. Вловивши настрій і скориставшись прийомами згаданих атмосферників, він створює у «Ріках» свій незалежний світ, частина якого згодом може проявитися у подальшій творчості.

«Підземні ріки течуть» Є. Ліра починається оповіданням «Атер». Це історія Думена і Хони, які намагаються визволити з тенет оточеного Пітьмою Міста доньку з онуком. З кожною сторінкою автор майстерно посилює ляк читача, додаючи до оповіді химерних фактів.

Продовжується збірка оповіданням «Ми». Воно своєю чергою зачіпає вічне питання: що робило б ваше світло, якби не було темряви? І що як одного разу Темрява все-таки вирішить повстати і повернути звичний, а тому любий їй стан речей — Хаос?

Далі — «Хто на нашій стороні?» В цій історії автор звертає з лінії Темряви і занурює читача у світ потойбічного фольклору деяких народів світу.
Наступним оповіданням є «Де не ходить смерть». У кожної народності є бодай один давній переказ про людину, яка змогла обманути кістляву. Герой цього оповідання пропонує читачеві власну схему.

Далі — «Хижа». Прохромлене різними настроями і алюзіями, це оповідання зауважує протистояння людини і природи, світлого і темного, реального і потойбічного. Художниця Марі заробляє на життя тим, що малює злочинства і фантазії злочинів. Отож, де їй краще працюватиметься, як не на самоті у віддаленій лісовій хижі поблизу озера? Тут роботі сприятиме сама атмосфера спокою і умиротворіння.

Далі — «Крок». Це оповідання є дописом-сповіддю персонажа у своєму блозі. Він розповідає про смерть, а точніше самогубство доброго й давнього друга, бо бажає назвати справжню причину його вчинку.

«Я вирішив побачити Бога…». Химерне оповідання без початку і кінця. Подорож головного персонажа до прихованого від пересічної людини світу. Воно слугує певним кордоном і розділяє збірку на дві частини, таким чином підгодовуючи читача до повної картини авторового всесвіту.

Останнім оповіданням збірки є «Острів». Історія, казка — притча? — що помітно вибивається з настрою попередніх творів. Маленька Мара мешкає з батьками на відносно недавно утвореному острові і є єдиною дитиною, яка тут народилася. Інші мешканці з дітьми приїздять сюди лише на певний час, і саме тому дівчинка часто вимушена гратися на самоті. Попри незвичність і невідповідність атмосфері попередніх оповідань, «Острів» є ключем, який замикає коло, утворюючи таким чином загальну цілісність збірки.

Крім очевидних захоплень автора майстрами темної прози, збірка «Підземні ріки течуть» містить також цікаві алюзії, запозичені не лише з фольклору, а й сучасного продукту. Можливо, не всім це буде до вподоби, але на мою думку подібні речі роблять збірку не лише цікавішою, а й оригінальнішою, позаяк авторові вдалося філігранно вплести це у власні сюжети. А як ми знаємо, для збірок оповідань це рідкість, особливо на наших теренах.

Придбати книгу