З Латвійського берега: Мала антологія латиської поезії / Пер. з латиської Юрія Завгороднього. – Л.: Кальварія, 2007. – 464 с.
Цікаво, що майже третина текстів належить жінкам, кожна з яких посідає своє місце у латиській літературі, адже, як зазначає перекладач, «з позицій «високої» літератури випадкових імен тут практично нема».
Прізвища в антології подано за алфавітом, перед добірками віршів знаходимо коротенькі біографії, зауваги щодо творчості та світлини. Із цих скупих слів хай фрагментарно, а все ж вимальовується розвиток поезії Латвії. Втім, виданню таки бракує наукової статті, де було би стисло викладено історію латиської літератури. Натомість бачимо історію «в персонах». Самітники та політики, самогубці та воїни, емігранти та політв’язні, вчителі та вчені – словом, звичний поетичний набрід. Адже у вірші втікає той, кому в реальності забракло чогось суттєвого. То чого ж бракує латиським поетам, що шукають вони у поезії?
Передусім – себе, свого коріння, відчуття ідентичності. Звідти тексти, написані у зовсім різних стилях, проте пронизані схожим відчуттям причетності до рідної землі. Комусь вона відкривається через природу: «Я сховаюся у хлібах, їм віддамся до рук. / Сином землі / увійду до зеленого храму» (Ерікс Адамсонс). Комусь – через кров пращурів: «Моя кров ніжна, / бо тендітне сяяння / лівських жінок / рука за руку там блукають» (Астріде Іваска). Комусь важко віднайти причетність, бо перешкоджає чужина: «З губ точаться мови / жодна з них не є моєю» (Юріс Кронсберґс). Янові трави, свято Ліґо, велі – душі предків, ріка Дауґава – все це наскрізні образи у віршах латиських поетів різних часів.
Неправильним було би стверджувати, що хрестоматійна тема «любові до батьківщини» – єдина у поетичній творчості Латвії. Бачимо також урбаністичність Петеріса Зірнитіса: «Порозпорошує тебе твоя ж самотність – / одноманітний дощ на вулицях безплідних»; чудову жіночу поезію Аманди Айзпурієте: «Руки твої – зима. Мої пальці – мов риби, / що побиваються на льоду»; метафорику Вікторса Авотіньша:«Аби не носили любов, як носять панчохи, / ховаючи за повіками порвані п’яти», – і ще багато чого цікавого.
Завдяки демократичній «гребінці» абеткового розміщення поруч в антології нерідко опиняються тексти поетів, що за переконаннями та долею виглядають антагоністами. Так, сусідами виявилися Юлійс Ванаґс, автор гімну Латвійської РСР, та Оярс Вацієтіс, поет, який представлений, зокрема, жорстко нти сталінською поемою «Воскресіння вождя». Проте книга має безсумнівний плюс – сильну сторону всіх антологій. Якщо вам не до вподоби якийсь вірш, просто перегорніть кілька сторінок – гарантовано натрапите на той, що припаде до душі.