Ірен Роздобудько. Дві хвилини правди. – К.: Нора-Друк, 2008. – 248 с.
Це роман-подорож, дорожня автомандрівка двох представників столичної еліти. Його називають Дан, хоча насправді його звуть не так. Її звуть Єва, хоча у паспорті написано зовсім інше. По дорозі їх очікують пригоди та невипадкові (бо це ж література, тут усе важливе) попутники – Мія та Іван. Ситуації то зводять, то розводять їх, але подорож виявляється пошуком себе і винайденням своєї сутності у світі. Проте для когось із них все це стане приводом попрощатись із життям.
У типовому для Роздобудько стилі оповідь чергується то з чоловічого, то з жіночого погляду, змінюються роздуми персонажів та їхні одкровення (зупинки в дорозі), названі двома хвилинами правди. Як на вашу думку – цього вистачить для роману? Якщо ваша відповідь ствердна, то ви помилились. Це лише хороша зав’язка для сценарію, і, як виявиться, героїв знімає прихована камера. І, на думку авторки, з цього вийде мегауспішний блокбастер, який принесе славу Україні. Наївно було б думати, що таке може бути, зрештою – хай живе художня правда, адже іншої в мистецтві не існує.
Із чотирьох людських історій сплетено міцний клубок життєвих ниток, які, неухильно й хаотично перетинаючись, перетворюються на лабіринт, вихід із якого рівноцінний виходу з темряви соціальних умовностей у спражність буття. От тільки буттю цьому трохи не вистачає справжності, проте йому не бракує неприхованої штучності. Зрештою виходом для всіх персонажів стає втеча – одної (Мії) від одного (Дана), двох (Єви та Івана) від інших, одного (Дана) від усіх. Втеча від остаточного вирішення проблем у заплутаний простір власного єства вже без надії на правильне рішення.
Найцікавіша постать твору – Аугустина, яка вміє передбачати майбутнє та лікувати людей. Її роль епізодична, але без неї четверо так і залишилися би без правди, хоча, напевно, тоді б вони уникнули подій, які з ними мали трапитись. Аугустина – це непередбачувана зупинка у дорозі, яка мала відбутись для того, щоб напророковане збулось і зі слів склався роман.
На початку ХХ століття таку літературу називали вагонною (тобто для вбивства часу в потязі при переміщенні з точки А в точку Б), тепер хтось зве її одноразовою, а декому миліший термін “жіночі романи”. Однак із одним важко не погодитись – подібні твори завжди матимуть попит, більший за велемудрі та високочолі палітуркові розумування, а тому й пропозиція не забариться. І це не погано і не гарно, це лише свідчення того, що суспільство більше цінує правдоподібність, ніж правду.