На творах Наталі Забіли виросло кілька поколінь дітей. Критики характеризували її творчість як «материнську пісню, цікаву, барвисту, розумну, клопітку, дбайливу», а в передмові до одного з видань Наталю Забілу названо «однією з найвидатніших українських письменниць, які пишуть для дітей». У її біографії немає місця екзотичним, романтичним чи героїчним подробицям. Можливо, тому що на це просто не було часу. Адже Наталя Забіла повністю присвятила своє життя дитячій літературі. У її творчому доробку близько двохсот книг – вірші, повісті, оповідання, п’єси й драматичні поеми. Погодьтеся, це таки чимало, ба навіть – дуже багато.
Наталя Львівна Забіла народилася 3 березня 1903 року в Петербурзі у дворянській багатодітній родині з великими мистецькими традиціями. «Мій батько, – згадувала письменниця, – був сином академіка-скульптора Пармена Забіли і троюрідним племінником українського поета, друга Тараса Шевченка Віктора Забіли. Батькова рідна тітка була дружиною російського художника Миколи Ге. Мама не вміла співати, а втім, укладаючи дітей спати, читала напам’ять вірші, що їх вона знала безліч. Не дивно, що майже всі ми змалку любили складати вірші та казки. Це було для нас найулюбленішою розвагою». Дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, багато читала. Із самого дитинства вона писала вірші, казки й оповідання. Писала, як пізніше зазначила, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі й аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію». Однак сталося зовсім інакше…
1917 року, після жовтневого перевороту, родина переїхала в Україну й оселилася в селищі Люботин під Харковом – з того часу починається український період її життя. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося багато працювати, аби якось вижити. Наталя закінчила прискорений курс гімназії, а потім заочно вступила на історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Паралельно з навчанням Наталя працювала – кілька років учителювала в школі. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці – вона отримала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася в кожному малюкові бачити особистість. І в цей час не припиняла писати – це були твори для дітей, проза й поезія.
1924 року в кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон» було вперше надруковано вірш Наталі під назвою «Війна – війні». Як пізніше писала Забіла, це був «дуже наївний і недосконалий віршик, але він вирішив мою долю, мій дальший життєвий шлях». Незабаром письменниця вступила до спілки селянських письменників «Плуг», і одна за одною в неї вийшло кілька поетичних збірок. Проте ці соціально наснажені твори нічим не вирізнялися серед поетичних розповідей інших письменників про «щасливе» життя колгоспників і робітників, героїчних комуністів і мудрого Леніна. Тож особливого успіху вони не мали. Однак поряд із «дорослими» творами Наталя Забіла писала віршики й оповідання для дітей: оповідання «За волю» й «Повість про Червоного звіра» – дебют Забіли як дитячої письменниці – сподобалися малятам, і вона відразу зайняла свою нішу в українському літературному процесі. Правда, за це місце їй довелося боротися. 1928 року Наталя Забіла написала казку «Пригода з автобусом», і затим на її адресу посипалися нападки з боку літературних критиків. Адже в той період багато хто вважав, що казок і фантастики в літературі для дітей бути не повинно, бо вони «шкідливі». Молода письменниця засумнівалася й навіть хотіла покинути творчість. Однак не змогла, а тому й далі писала дитячі книжечки – так світ побачили збірочки «Про Тарасика й Марисю», «Ясоччина книжка» (до слова, після виходу «Ясоччиної книжки» батьки стали називати своїх дітей Ясями і Ясочками).
Крім того, письменниця стала укладачем «Читанок» для першого й другого класів, які потім неодноразово перевидавалися. Так твори для дітей стали її покликанням і з часом принесли Наталі Забілі заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів.
У повоєнні роки письменниця очолювала Харківську письменницьку організацію, редагувала журнал «Барвінок», була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії «Дитвидаву», виступала на письменницьких з’їздах і нарадах із питань дитячої літератури як критик і літературознавець, чимало перекладала з французької, польської, російської та інших мов. І, звичайно, писала для дітей: це і повісті «Катруся вже велика», «Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда», і цикл віршів «Про дівчинку Маринку», збірка «Веселим малюкам», і багато-багато іншого. Не забувала письменниця й про набутий в інституті фах історика. Тож у п’єсі-фантазії «Перший крок» розповіла сучасним дітлахам про дітей первісного суспільства – Дівчинку Юю та хлопчика Оо, про перший добутий людиною вогонь. А героями її драматичної казки «Троянові діти» стали легендарні брати Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь. Саме завдяки цим творам Наталя Забіла 1972 року стала першим лауреатом премії імені Лесі Українки. До того ж письменниця є авторкою чи не найкращого в українській літературі поетичного переспіву «Слова о полку Ігоревім».
Упродовж усього творчого життя вона сповідувала один принцип: для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, тільки трохи краще. Саме тому Наталя Забіла ніколи не загравала з юним читачем, а вела розмову поважно й шанобливо, і часто – про речі дуже серйозні. Вона спілкувалася з дітьми просто й невимушено, не сюсюкаючи й не присідаючи навпочіпки, писала зрозуміло й цікаво, лірично й серйозно, наочно й тактовно розповідаючи, «що таке добре й що таке погано».
Кохання? Любов!
Ще в студентські роки Наталя Забіла одружилася з письменником Савою Божком. Однак їхнє подружнє життя не склалося: тривалі розлуки (Наталя жила в Харкові, а Саву відкомандирували по роботі до Кам’янця-Подільського), донжуанський та «кочівний» характер чоловіка врешті призвели до розриву, і Наталя залишилася з малим сином Тарасом. Потім був шлюб із письменником Антоном Шмигельським, який протривав менше року, бо чоловік її бив і жорстоко поводився з Тарасиком.
У Наталю був ніжно закоханий красень Володимир Сосюра. «…Мені дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива ніжною і мрійною жіночою красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за яким сіяли карі сонця її чудесних, глибоких, як щастя, очей. Це була Наталя Забіла», – так згадував про письменницю Сосюра, який писав їй сповнені кохання записки і навіть запрошував на романтичне побачення на цвинтар. Але Наталя на побачення не приходила і взаємністю не відповідала – адже на той час була одружена. Більше того – вона часто читала Сосюрі «марксистські нотації» за його «розхристаність і непокірність певним догмам». І навіть… побила Сосюру, коли вони не зійшлися в поглядах на поезію й посварилися через збірку Поліщука «Громохкий слід». Правда, Сосюрі «не так боліло, як було приємно, що його б’є людина, в яку він був закоханий». Хтозна, можливо, ці стосунки й мали би романтичніше продовження, але Сосюра досить часто закохувався, і, зрештою, його серцем заволоділа інша…
А Наталя віддала своє серце дітям, і це почуття вирізнялося постійністю. Адже письменниця присвятила дитячій літературі все своє життя. Зрештою, без неї дошкільнята й молодші школярі були би позбавлені можливості поринути в мудрий і водночас веселий світ, у якому головні герої так схожі на маленьких читачів. Наталя Забіла повністю віддала себе дитячій літературі – дуже важкій, іноді малопомітній роботі. Власне, Тарасик і її малі читачі й були її єдиною любов’ю на все життя. Можливо, саме тому в письменниці не склалося гаразд із «коханням», а можливо – світ дитини був тією нішею, в яку письменниця заховалася від дорослих негараздів, у якій вона живе й досі.