Лідія Чарська. Нотатки маленької гімназистки. — К. Зелений пес, 2008. – 416 с.
Втім, дві повісті Лідії Чарської присвячені не стільки святам, як будням. Звісно, будуть і бали — але передусім уроки, домашні завдання, іспити, пустощі, образи, сварки та примирення. Одним словом, усе те, чим наповнене життя дівчаток років дванадцяти у будь-яку епоху. У виразних портретах сучасна читачка зможе впізнати своїх однокласниць — чи то в пустотливій Бєльській, чи то в ласунці Мані Івановій. Хтось із вчителів здасться схожим на суворого Олексія Івановича, а хтось — на ласкаву класну даму, яку вихованки назвали Киць-Киць.
Аналогій не уникнути. Тим більше, що мотиви поведінки за сто років змінилися не надто. Славетна дитяча жорстокість зафіксована на сторінках у всій своїй красі: й цькування слабших, й війна проти невгодного вчителя, й підлі вчинки задля спаплюження «ворога». Так само зафіксована і виняткова дитяча шляхетність: хто ще вміє так безкорисно, як підліток, прийняти на себе чужу вину? Навіть якщо за це доведеться простояти під час обіду посеред зали без фартушка (найстрашніше покарання для інституток), або й навіть позбутися стрічки, якою відзначають найкращих учениць («перфеток»), чи бути стертою з червоною дошки, куди записано імена дівчаток, що мають відмінні успіхи.
Проте мотиви-мотивами, а все ж таки зображення іншої епохи викликає неабиякий інтерес. Дівчатка, що стають вихованками інституту шляхетних панянок, починають навчання у сьомому класі, а закінчують — у першому. У межах дівчачого колективу діють суворі правила, які забороняють, наприклад, дружбу між старшими і молодшими. Натомість межи ровесницями мусить бути ніжне ставлення, ласкаві слова та звіряння таємниць. А звірятися найліпше після того, як у дортуарі (спальні) загасять світло, — нахилятися у прохід між ліжками і розповідати, розповідати… А ще можна серед ночі піти на паперть, щоб на власні очі побачити сновиду. Або ж шукати привидів — адже інститут розміщено у колишньому монастирі, й похмурими переходами досі блукають душі черниць, що померли без сповіді й причастя. І найліпше робити все це не самотою, а з найкращою подругою. Адже дія відбувається у Петербурзі — й двоє дівчаток, відірваних від сім’ї, забраних із рідних країв, можуть найліпше зрозуміти й підтримати одна одну: панночка з-під Полтави та князівна з Грузії.
Не варто чекати, ніби повісті Чарської — це просто життєпис безтурботних підлітків, що належать до «вершків суспільства» царської Росії. Героїні творів — зовсім не ситі, пихаті чи самозакохані. Вони знають горе сирітства, тягар бідності, відчуття власної непотрібності… Диво трапиться, але лише в одній повісті з двох. Інша засмутить читачок маленькою трагедією — однак без неї світ маленьких вихованок інституту шляхетних панянок виглядав би занадто по-ляльковому рожевим.