– Ми зустрічаємося з вами напередодні першого квітня. Як ви ставитеся до цього свята, коли усі один одного мають розігрувати?
– Я ніяк до нього не ставлюся, бо це день, коли треба шутить, а що робити в інші дні? Плакати? Я ненавиджу професійних гумористів, я ненавиджу людей, які шутять, я не люблю шутки, я їх просто не переварюю. Я би всіх їх розстріляв біля стінки – всіх тих жванецьких, задорнових – і рука б не здригнулася. Вони мене по-перше, дратують. А, по-друге, не смішно. І взагалі, шутки – це страшна штука.
– Тобто, ви не відносите себе до цього літературного віяння. А можете назвати ваших наступників?
– Та ні, я сам по собі. І наступників не бачу.
– Ну, а як ставитеся до продукції колег по цеху?
– Насправді, у світі більшість людей – цілковито бездарні, геніїв дуже мало. А пишуть усі, тільки лінивий не пише. Геніїв мало: Шекспір, Гомер, Фолкнер, Бабель, Борхес, Платонов, Шевченко… Можна ще назвати, та насправді їх не так багато. Коли я беру книжку, то з першої сторінки розумію: це повне лайно чи це насправді текст. Якщо в книжці є м’ясо, то відчуваєш його одразу, а якщо нема – то нема. Так само я дивлюся на картини, мені достатньо півхвилини, щоб я сказав, добре це чи погано.
– А ваші книжки частіше відносять до гарних книжок чи до поганих?
– Я не знаю, та і, власне кажучи, мене це мало цікавить. Узагалі-то я ніколи не писав жодних книжок – просто розважався сам для себе, а потім це чомусь стало дуже відомим. До мене видавці самі почали приходити, видирати один у одного мої тексти… Так що, мабуть, щось у них є.
– Ви більше вважаєте себе художником, аніж письменником?
– Художник – це моя професія. Я кожного дня приходжу до майстерні, малюю, від цього тащусь і з цього живу. Але, мабуть і до літератури якась тяга є – я почав писати десь із років чотирьох – п’яти. Щойно вивчив друковані літери, одразу ж написав пасквіль про дєдушку з бабушкою, і получив за це страшних пі*дюлєй… Тобто є речі, які робиш підсвідомо. Те, що тебе ніхто не примушує, що ти робиш сам, – отже, ти до цього схильний, у тебе є якась потреба. Ти просто так малюєш, тому що без цього не можеш, так само і пишеш.
– Шевченко теж вважав, що він – перш за все художник, а виявилося…
– Він і художник, і поет. Ніколи не відомо, де саме проявиться геній. Головним внеском Шевченка виявився «Кобзар». І художником він теж був непоганим. Ну, крім цього, у нього багато творів російською мовою, і вони – повне лайно!
– Шевченко малював до своїх творів, а ви?
– Я не графік, я живописець. Книжкова графіка – це досить специфічне мистецтво, і краще, щоб це робили професіонали.
– Хто першим читає ваші твори?
– Зазвичай кілька друзів. І колись, і зараз. Коли вийшло щось таке, значить, першим ділом я читаю друзям, вони ржуть, і не треба більше жодних оцінок.
– А професійні критики?
– Про мене, власне, були рецензії більше позитивні. Негативних було мало, та й ті написали мої друзі. Чужі люди пишуть, що «харашо», а друзі пишуть, що «ху*ня». І це нормально. Бо якщо всі писатимуть дуже добре, то це викликатиме недовіру. А ось коли дев’ять рецензій – «харашо», а дві – «ху*ня», це вже клас! Так починається дискусія. І реклама теж.
– Художня творчість вас годує, літературна – ні. Який сенс писати?
– Розумієте, взагалі-то письменник – це дивна професія: якщо в тебе щось вийшло, то це вже і є нагорода. А якщо ти ще й гроші отримуєш, то, звичайно, це вже дуже професійний підхід. До речі, чим менше ти думаєш про винагороду матеріальну, чим більш відв’язно ти працюєш, тим більше грошей ти отримуєш.
– Тобто суцільне натхнення. А як воно приходить?
– Єдине, що можу сказати – я ніколи не міг вловити цей момент. Він приходить, як сон, – прокидаєшся, і не можеш згадати деталі… Наприклад, «Павліка Морозова» я написав десь до половини. Потім відклав, перестав цим цікавитися і забув про нього. А тоді вийшло так, що я програв одну бійку – словом, отримав пі*дюлєй. І потрапив у лікарню, де мені рихтували обличчя. Коли вже зробили операцію, я відходив, лежав у щелепно-лицьовій хірургії. І буквально за три дні закінчив «Павліка Морозова» – мене просто поперло. Там була дуже творча атмосфера. Я від сміху падав із ліжка кожні три секунди. Тому що там лежали не хворі, а поранені. А менталітет хворих і поранених дуже різний. Хворі – це нудні істоти, які весь час говорять про хворобу, а поранені – це люди, у яких буяє жадоба життя, які постійно хочуть дівок і бухать, й увесь час розказують історії про це. Страшно весело було! Ще й за вікном розташований зоопарк: тигр кричить кожні три години, бо хоче жерти.
– Брешуть, що ви з тих пір любите ходити до зоопарку…
– Та ні, це правда. У нас навіть із дочкою, її чоловіком та моєю дружиною є традиція. Ми вчотирьох беремо кілька пляшок, ідемо до зоопарку і там відтягуємося. У нас там є навіть любимий звір.
– Який?
– Ми любимо горилу. Бо на клітці написано: “Обережно, мавпи кидаються лайном”.
– Павліка Морозова ви взяли з книжки “Діти-герої”?
– Нічого подібного, я не читав цю книжку. Насправді я навіть допуття не знаю хто такий Павлік Морозов. Мене захопила тема – вбивство батька. То вже кльово, ціла римська трагедія! Починає працювати величезний асоціативний ряд…
– Ви постійно використовуєте канонічні твори: Шекспірового «Гамлета», «Фауста» Гете…
– Якщо ви знаєте, у того ж Шекспіра немає жодного оригінального сюжету. Тобто я вважаю, що це нормально.
– А не хотіли б написати переробку на Шевченкову «Катерину» чи на «Лісову пісню»?
– Я написав колись «Лісову пісню» – це була армійська п’єса. Шкода, вона загубилася. Моя «Лісова пісня» мала сімнадцять актів. Ну і, ясно, в кожному сценічному акті був акт статевий. Там усі бігали по лісі та ї*алися. Це було страшне! Кожен акт починався словами: «Ліс. Чутно стрілянину». А герої були – Мавпа і Павіана, її подружка, ще там хтось…
– Ваші твори були поставлені на сцені?
– Багато було таких спроб, але всі закінчилися нічим – режисери жахалися величі матеріалу. І в останній момент, коли вже все було готово, вони відмовлялися. Правда, колись якийсь хлопчик телефонував, запрошував мене на якусь мою прем’єру. Я не пішов.
– Тобто ви до цього взагалі ставитесь негативно? Чи це не ваш формат?
– Та ні. Це була якась самодіяльність, вони дуже серйозно до цього ставилися. Я ж подумав, що хе*ня, і не пішов.
– А як виникла ідея записувати твори на аудіокасети?
– Ідеї тут ніякої не було. Записи були зроблені випадково. Якось там на дні народження, на черговій п’янці, я сидів, читав свої речі. Хтось підсунув мені під ніс мікрофона, але я його навіть і не помтив. Так воно й пішло в народ, з голосу, почало тиражуватися. У Висоцького теж так було.
– Існує думка, що багатьом відомим авторам, які мають українське походження, дуже пощастило, коли свого часу вони залишили Україну і почали писати російською. Як ви до цього ставитеся?
– Це є нормальним, що імперія завжди централізована. Рим – він один, а всі провінції не враховуються. І все найталановитіше має бути в Римі. Навіть якщо ти живеш у Греції і хочеш щось зробити – ти все одно маєш шурувати до Рима. Для імперії це нормально. І тому кожен прекрасно розумів: і Шевченко, і Гоголь, і Булгаков – що кар’єру можна зробити в Петербурзі або в Москві. Ні в якому Києві, ні в якому Мухосранську ніякої кар’єри зробити не можна. Тому тоді це було виправдано.
– А зараз?
– Зараз все інакше – імперія перестала існувати. Більше того, вона втратила культурну домінанту. Нині у них становище самі знаєте яке: література – лайно, кіно – лайно, коротше, все лайно. Звичайно, щось залишилося, але загалом там пі*дєц, нічого не робиться такого, що було б варте уваги. Вони втратили тепер право на домінацію культури, і тому їхні амбіції зараз смішні. Україна теж жалюгідна в цьому плані – але у неї ніколи не було амбіцій.
– Є ще одна російська думка про те, що проблеми, які здебільшого порушуються в сучасній українській літературі, пересічному російському громадянину не зрозумілі.
– Для кацапів це нормально, нам не треба цим перейматися. Тому що вони взагалі вважають всі нації, крім себе, неповноцінними. Але то їхня хвороба і їхня проблема, нам на це не треба зважати. Проблема в тім, що тут, в Україні, теж нічого хорошого не робиться. Та, власне, не тільки у нас, – на мою думку, зараз занепад абсолютно усюди. Сьогодні для культури не найкращі часи. Хто нині творить? Візьміть Францію: хто там? Пшик – і нічого. Якийсь Бегбеде вважається вишуканістю – але це ж повне лайно. А Ден Браун і його «Код ДаВінчі»? Та це взагалі гівно, яке читати не можна. На такому тлі Україна виглядає цілком нормально.
Я особисто всього дох*ра прочитав свого часу, тому зараз майже нічого не читаю. Ну, перечитую декілька книжок. Їхні автори, власне, не письменники – але вони писали краще, ніж професійні літератори, бо були людьми, яким є що сказати. Це, наприклад, «Записки про галльську війну» Юлія Цезаря або «Сім стовпів мудрості» Лоуренса Аравійського.
– Ваші твори вже стали культовими. Цікаво, що серед ваших прихильників дуже багато тінейджерів – ви пишете саме для них? Який він – читач Подерв’янського?
– Я не знаю, чи він взагалі конкретний існує, бо він дуже широкий. Як у віковому, так і в соціальному плані: від водія таксі до депутата парламенту, від піонера до пенсіонера.
– Чим ви поясните таке захоплення загалу ненормативною лексикою?
– Та не зустрічав я, щоб у загалу було якесь захоплення ненормативною лексикою. Є місця, де люди вміють нею користуватися. Наприклад, армія: там люди матюкаються з великою фантазією та майстерністю. А є, наприклад, молодняк, який просто тупо плюється – і з кожним плювком слово «б*дь» чи «х*й», без усякого драйву.
– Журналісти вас називають символом українського матюка. Це вам лестить чи, навпаки, ображає?
– Ну, в решті решт, я дуже високої про себе думки. І тому мене дуже важко образити. Я сам знаю, хто я такий є, і тому мене це ніяк не зачіпає. Все нормально.
– Пригадується, якось Рената Литвинова сказала: «Ми всі трохи поранені дитинством». Зізнайтеся, у вашій родині матюкалися?
– Ось як раз в моїй сім’ї матюків зовсім не вживали. Але ж життя складається не тільки із сім’ї… Я був таким досить жвавим хлопчиком, і на мене впливала вулиця. І друзі, і двір, і школа, а потім армія, інститут… Так що це не вплив моєї сім’ї – ні баби з дідом, ні батька з матір’ю.
– Яким ви були у дитинстві? Хуліганом?
– Я не був таким уже хуліганом. Швидше, хлопчиком із великою фантазією. Як, власне, і мої друзі з двору. Ми весь час фантазували, причому наші вигадки мали абсолютно негативні наслідки. Ну, наприклад, ми жили на Печерську, на пагорбі, а унизу ходив трамвай. І якось увечері, коли сутеніло, виникла цікава думка, що можна взяти велику покришку, облити її гасом, підпалити і отак направити на трамвай. І ось коли зверху летіли «вогняні колеса», народ кричав від жаху!
– Ваше найулюбленіше свято?
– Для мене свято було завжди, коли закінчувався урок. Я страшно не любив школу. І коли хворіла вчителька, це вже було таке свято, що не можливо передати. Ось якби тоді захворіли вони всі, або хтось підпалив би школу, це, мабуть, було б найбільше свято.
– У вас було багато прізвиськ у дитинстві?
– У мене з дитинства й досі тільки одне прізвисько – Подя, і все.
– Чи є прототипи у ваших героїв?
– Вони, як правило, змікшовані, рідко хто цілісний. Але на споді завжди щось лежить, висмоктати з пальця нічого не можна. Обов’язково має бути той бекграунд, бо не можна вигадати з нічого щось. Вони всі десь живі.
– А де ви зазвичай їх зустрічаєте?
– Моїх героїв повна вулиця. Вийдеш – і скрізь на них натрапляєш. Можна погуляти Подолом і зустріти їх безліч.
– Яке ваше улюблене місце в Києві?
– Я Київ перестав любити. Чесно кажучи, я раніше любив гуляти. А зараз ловлю себе на думці, що він перестав мені подобатися. Він став якийсь поганий. По-перше, страшенно загазований, незручний, і просто х*йовий. Особливо в центрі, де живу я. На Дарниці, наприклад, жити набагато приємніше. Тому, що в центрі всі хлібні, булочні, овочеві, молочні магазини закрили – там тепер казино і банки. Там нічого робити. Всюди бздить. Чим Київ був хороший? Раніше він мав шарм провінційного міста. А зараз нема цього шарму, зараз Київ перестав бути затишним і не набув ніякого статусу взамін.
– Дякуємо за розмову. Сподіваємося, що не зустрінемо себе на сторінках ваших творів?
– Нічого вам не можу обіцяти. Нічого не можу обіцяти.