Назватися кимось – найлегше, але стати – складніше. Ця слушна думка відомого українського письменника й філософа Анатолія Дністрового є червоною окантовкою його відвертої і цікавої розповіді про живопис, бо саме художньою творчістю захопився Дністровий півтора року тому. І от чи не вперше так детально й захоплююче він розповідає не про літературу, а про мистецтво малювати. Про те, чим живе тепер.
1.ЧОМУ САМЕ МАЛЮВАННЯ? Усі ми колись малювали і не надавали цьому значення. Я малював трохи до університету, вірніше, це було звичайне перемальовування олівцем, – портрети. Таке собі банальне заняття, про яке забув.
Усе, мабуть, пов’язано з вірою в себе, в якусь конкретну свою творчу ідентичність. Приміром, у 1990-х я дуже помилково вірив, що є поетом і тому всі решта видів творчості, які теж любив – писати новели чи малі п’єси, перекладати поезію, – їх ніби навмисне відсікав заради поезії. Можливо, зараз я теж роблю смертельну помилку, коли через свої арт-вправи відсікаю щось важливе. Але мені це найбільше подобається і я не хочу цьому противитися.
Один мій приятель-художник слушно каже, що фарби дуже містичні. Це чимось нагадує поезію. До поезії я зараз ставлюся надзвичайно скептично – скажу по-снобістськи: поезії хорошої майже нема, – це своєрідний цвіт отого кактуса, який відбувається раз на життя. Батальйони наших поетів цього не розуміють, як і я раніше, коли писав вірші. Можливо, мої арт-вправи – це своєрідний компенсатор замість бажання писати поезію. Все дуже схоже за відчуттями під час творення…
Художник за роботою
2. КОЛИ ВИЗНАЧИВСЯ, ЩО ВСЕ, Я ПОЧИНАЮ? Це сталося випадково. Я приїхав на кілька днів гостювати до Бориса Гуменюка, в село за Києвом. Зранку – дивлюся – його дружина Христя на велетенському мольберті малює не менш велетенське натюрмортисько мастихіном. Дуже захотілося й собі спробувати. Боря дав картон 40х60 см, пензлі, мастихіни, олійну фарбу. Коли я почав, то до мене наче приєднали електрострум. Я години три-чотири не міг і не хотів відриватися. Це було дуже потужне та сконденсоване відчуття якоїсь внутрішньої сили в собі, чого я давно не відчував у творчості. Це реально купило.
3. ЗГАДАТИ ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ ПОМЧАВ КУПУВАТИ ФАРБИ? У Києві, як зомбі, полетів у спеціалізований магазин. Сказав: треба все необхідне – я старий, підтоптаний барбос, якого з головою накрило, маю такі-то побутові умови і немовля в хаті. Цікавлять фарби, щоб не було запаху. Порадили почати з акрилу.
На перших етапах був великий страх перед площею. Я починав із розмірів 20х30, 24х30 см. Це мені здавалося неймовірно великим масштабом. Потім спробував 30х40. Потім 40х60. Коли намалював кілька картин розміром 50х70, то думав, що підкорив Еверест.
Читати рецензію. Купити книгу.
Крок за кроком почалася вперта щоденна самоосвіта. Зараз у мене десятки гегабайтів книг, посібників, картин художників із усього світу. Начитався до чортиків усілякої літератури й це продовжується досі. Але старші художники кажуть, що допоможе лише наполеглива праця, що це – головне. Плюс відчуття кольору.
4. ЯК СКЛАЛАСЯ ДОЛЯ НАЙПЕРШОЇ КАРТИНИ? Залишив її в Гуменюка. Боря казав, що будівельники, які робили йому хату, зранку любили її обговорювати. Я її назвав «Осінній ліс». Вона дуже наївна в плані композиції, але не банальна, хоч і застаріла за поетикою, бо в дусі модерністських пошуків початку ХХ сторіччя. Хтось мені казав, що за гамою та настроєм вона схожа на палітру Чюрльоніса. Наші люди люблять вішати компліментарні макарони на вуха. Господи, чого я тільки не наслухався за цей рік!..
“Осінній ліс” (2013, перша картина), картон, олія, 40 х 60 см (власність Бориса Гуменюка)
5. ЩО ПОЧУВАВ ПІСЛЯ СТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ ХУДОЖНЬОЇ РОБОТИ? У плані психологічного стану, це було неймовірне відчуття. Схоже почувався, коли молодим міг писати цілу ніч поезію, будучи в якомусь напівбожевільному трансі. Я зрозумів, що попав. Мою свідомість розвернуло, перевернуло і відкинуло на іншу планету. Поновив усі свої знайомства з художниками, з якими раніше дружньо спілкувався, але без настирливого зацікавлення. Почав ходити в майстерні, змінився вектор читання і пошук інформації: літературу та філософію копнув під зад. Щоправда… Мої арт-пошуки – це навіть із точки зору літературного матеріалу непоганий експеримент, бо моя романістична та есеїстична уява і її шестерні вже почали обертатися навколо інших тем. Особливо не переживаю, якщо мій арт-вазон зав’яне. Є чимало тем для літератури та есеїстки, багато задумів нових книжок.
6. ЩО НАРОДЖУЄТЬСЯ ПЕРШИМ: ІДЕЇ, НАЗВИ, ЧИ КОЛЬОРОВІ ГАМИ?
По-різному. Раніше я навмисне малював «у сліпу» – ніби шукав уявну картину у процесі малювання. Це називається інтуїтивним живописом. Я часто до нього вдаюся, коли хочу знайти щось неочікуване. Інтуїтивний живопис – це мандри в невідоме. Щось дуже схоже на прозове мислення. Один класик казав: якщо ти знайдеш стиль, то ти в ньому й помреш. Тому треба постійно змінюватися, шукати…
“Кіт” (2013), картон, акрилік, 30 х 20 см (власність Артема Біденка)
Важливий момент. Ще до активного малювання точно знав, із чим мені не по дорозі. Я не сприймаю пережовування імпресіонізму-постімпресіонізму-реалізму у теперішньому вигляді, бо це відбуті поетики, які правили бал майже сторіччя. Зациклюватися на цьому – те саме, що сьогодні писати сонети під Шекспіра… Очевидно, що я орієнтуюся на мистецтво пізніше – абстрактний експресіонізм, мінімалізм тощо. Хоча й вони вже застарілі, бо переважно склалися в розквіт модернізму… Тому зараз я насправді не стільки малюю картини, скільки вперто навчаюся управлінню фарбами…
Читати рецензію. Купити книгу.
Дуже багато дає спілкування з геніями. Я надихаюся зрілими майстрами і продовжую шукати щось своє.
7. КОМУ ПЕРШОМУ ДОВІРИВСЯ ОЦІНИТИ СВОЄ МАЛЮВАННЯ? Звісно ж – дружині Наталі Якубчак. Людське розуміння та підтримка, яку вона мені дає, сильно зміцнює, особливо, коли опускаються руки і я трохи зневірююся. Я страшенно в собі зневірююся, а наступного дня так само страшенно в себе вірю. Це мої такі творчі картезіансько-американські гірки – то переживання повного спустошення, то радості від творчості. Сумнів – це великий рушій.
Так само усвідомлюю, що моє малювання дуже важливе для моїх дітей. Син Марчик дуже любить мені допомагати, коли я натягую на підрамники полотна. Він подає мені щипці чи молоточок – і це дуже зворушливо. Він сприймає цей процес, як свою персональну важливу справу. Погодьтеся, знати в два роки, що є картини і що їх малюють, а також, що книжки пишуться, – це хороша справа і нікому не зашкодить.
Дністровий і син Марк у весняному яблуневому саду
8. ХТО З АВТОРИТЕТНИХ ХУДОЖНИКІВ ВИСЛОВИВСЯ ПРО МОЇ КАРТИНИ? Першим фаховим критиком був художник Дмитро Стецько. Я поїхав до нього в Тернопіль, у майстерню, яку пам’ятав ще з трьох літ. У книзі «Письмо з околиці» трішки описав своє творчо-богемне раннє дитинство в Тернополі кінця 1970-х. Стецько – чоловік дуже суворий у плані критики, плюс скорпіон за гороскопом, – жалив мене довго, і це мені страшенно подобалося…
Я терпіти не можу клієнтурно-підлабузницьку критику – це насправді ніколи не допомагає, а навпаки… Бідні люди, які на це ведуться. Лестощі – це рак, який з’їдає здатність судження і здатність сумніву. Остання наша зустріч із Стецьком у Тернополі була така, що я про себе мало не плакав від його критики мого нового доробку. А він потім так добродушно каже: «Толю, але ж по-іншому не можна і не треба. Бо який у цьому сенс?» За це йому і вдячний.
Читайте також: Анатолій Дністровий: «Наш тернопільський бандитизм був національно свідомим»
9. ЯКОЮ БУЛА РЕАКЦІЯ ПУБЛІКИ, КОЛИ ВПЕРШЕ ВИСТАВИВ СВОЇ РОБОТИ? Бувало різне. Багато приколювалися, захоплювалися, кепкували, купували. Все, як у всіх. Це нормальний і прогнозований процес. Я ж 22 роки в літературі – є з чим порівняти. Найбільше моє відкриття-прозріння – наскільки люди, які інтелектуально не вважаються ідіотами, є повними профанами в живописі, тобто якимись такими дикими ретроградами.
“Вечірній пейзаж без назви” (2013, серія “Ірреальні пейзажі”), полотно, 65 х 50 см (власність філософа Володимира Єрмоленка)
10. ХТО СТАВ ПЕРШИМ МОЇМ ПОКУПЦЕМ? Друзі. Моя перша шанувальниця-покупець – Іра Славінська. На перших етапах роботи купували заради теплої підтримки й друзі Володя Єрмоленко та Петро Яценко. Зараз покупець переважно невідомий. За перший рік малювання продав картин на суму близько 12 тисяч гривень. Але з літа все зупинилося через економічну скруту в країні. Ескізи віддавав за демократичну ціну – до 800-1000 грн. А найдорожчі мої продажі були 300 у.о. та 200 у.о. за картину.
11. ЧИ ВДАЛАСЯ ПЕРША ВИСТАВКА «ІРРЕАЛЬНІ ПЕЙЗАЖІ»? Загалом перша моя виставка відбулася у квітні 2014 року у «Фройд Хаусі» на Подолі, де представив 15 картин переважно з серій «Ірреальні пейзажі» та «Western». Потім була виставка картин невеликого формату у «Смолоскипі» – для своїх. А перша професійна виставка відбулася в жовтні в Національному музеї Тараса Шевченка. Що можу сказати? Виставки – це дуже буденні речі. Я не очікував і не відчув жодного свята. Зрозумів: для арт-поля України мене не існує. І це нормально, бо я насправді ще нічого цікавого не зробив.
“Антарктичний сон” (2014), полотно, олія, 50 х 60 см
12. ЩО МАЛЮВАТИМУ ДАЛІ? Зараз маю декілька нових задумів – два нових тематичні цикли, в яких застосовую один цікавий технічний прийом. Але про це поки не хочу багато говорити – нехай процес собі триває…
13. ЯК УЖИВАЄТЬСЯ В МОЇЙ ОСОБИСТОСТІ ДВА ТВОРЧИХ НАЧАЛА? Після зимових подій у Києві 2013–2014 років я не пишу – навіть відклав майже написаний роман, що стосувався сучасного життя. Україна вступила в нову епоху. У 2014 році завершився пострадянський період нашої історії, який тривав із 1991-го. Я вірю, що цей дикий період завершився. Саме тому не хочу завершувати роман, який тематично залишився в пострадянському періоді. Активно пишу щоденник та статті. Від літератури я хочу відійти. Як автор – ні, бо люблю письмо і від нього не відмовлюся ніколи.
14. ЧИ ДОПОМАГАЄ В МАЛЮВАННІ ФІЛОСОФІЯ? Побутує такий стереотип, що художники нічого не читають. Нічого про це не знаю. 20 лютого, коли були масові вбивства людей у Києві, пізно ввечері, буквально на одному подиху я намалював картину «Пам’ять про звільнення», вона зараз у приватній колекції професора та історика Віталія Лозового. Мені здається, що це найбільш філософська моя картина, але, власне, філософія тут ні до чого – це було щось інтуїтивне, на рівні інстинкту самозбереження.
“Пам`ять про звільнення” (2014), полотно, акрилік, 50 х 35 см (власність професора Віталія Лозового)
15. ТО ЧИ МОЖНА В 39 СТАТИ ХУДОЖНИКОМ? Зможу відповісти на це питання через десять років: тоді буде видно, чи вийшли з мене люди. Назватися кимось – найлегше, але стати – складніше. Головне, щоб в Україні все було добре, тоді всі ми зможемо реалізуватися і не станемо черговим утраченим поколінням.
Спілкувалася Жанна Куява