Доброї, розкуто-неконтрольованої, цнотливо-розбещеної ніченьки!!!
З Вами у найдинамічніші години творчо-спокусливого неспокою, грайливої насолоди – господиня Ночей з «Другом Читача», кандидат еротичних наук, Міс Катарсис.
Я встигла дуже засумувати за Вами, бо відчула усі Ваші віртуальні імпульси- свідомі і несвідомі після мого дебюту у цій рубриці, присвяченого еротиці у творчості Шевченка.
А сьогодні будемо виеротизовувати Парламентарів)))))). Еротична лірика – така непрогнозована штука, що не оминає і Верховну Раду України – в найсвітлішому баченні й відчутті цього слова.
.
Здавен чоловіки й жінки жили в одному світі, але бачили його по-різному, як магніти притягуючись один до одного. Тут немає «антисвітів», лише дві половинки, які постійно шукають себе в іншому, вдивляються в іншого, як у Самого Себе. Так велить бешкетник Ерот, бо він знає закони єднальної сили Всесвіту. І, як виявилось, немає «гендеру», а є Любов, як доводить своєю найпринизливішою, найсуттєвішою, найнебезпечнішою еротичною поезією – Марія Матіос, яка вміє переживати радощі жіночого тіла, сповненого чуттям досконалості. Вона милується ним, бо так хоче… Бо так хоче її внутрішнє світіння!!!! Гармонія, гармонізація, гормони… зрештою))) Марія Матіос – чудова містифікаторка, акторка, що вміє з іронією перевтілюватись в будь-яку роль своєї ліричної героїні. Час від часу, своїм темпераментом і інтелектом бомбардує стіни Парламенту. Тож, сам Бог велів і нам з Вами, дорогі читачі, відчути на собі поетичні вибухи пані Марії:
***
Потік, наче коник, грає,
Стареньку скалу лупає
І гладить їй шерхлу шию…
.
Я ноги в потоці мию.
.
Коротка моя спідничина
Летить, як листок осінній.
Пасе жеребець в царинці…
І що мені – смілій жінці, –
Що світ десь ридма ридає?
.
Я груди собі вмиваю.
.
Така в мене нині потреба.
І поки тереблять ребра –
Вмиваю живіт і стегна.
.
Я гарна – мов ягід стебла,
Як риба під каменем, гарна,
Як ще не впольована сарна.
.
Сміюся солодким сміхом,
Твердіють пипки-горіхи,
І чорна між стегон квітка
Уже не встидається свідка –
Гривастого жеребця…
Хай мить не смутніє ця.
Хай я собі так втішаюсь:
.
З ніг до голови вмиваюсь.
І знов з голови до ніг.
.
І мій безпричинний сміх
Хай стісує чорні болі:
.
Радію ж бо я на волі!
.
На клаптику – не-ілюзій,
Де ні ворогів, ні друзів.
.
Де я і лиш мій поклонник.
.
Де скаче потік, мов коник…
.
Обмивання жінки завжди було ритуальним, магічним дійством. Вода, як жіноче начало Інь, приборкує коника, в якому клекотить чоловіча енергія – Ян. Провокація поетки, захопленої власною тілесною вродою, вимагає визнання себе як найдовершенішу, найкращу серед найкращих. То ж хай начувається «мій поклонник» (дівчата, беріте на озброєння!!!)!!!! Відомо, що коли навіть жінка вагається, – вона чекає чоловічого погляду («очі – як пройди»), що ковзне «По вигону білих пліч, / По теплих лісах волосся, / По яблуках перс… по… по…» і нарешті відбудеться найсвітліший момент спілкування: «…ти зараз мене пригорнеш / Народиш мене на світ…».
Жінка неоднозначна, точніше, – жінка – безкінечна у своїх принадних формах, і завжди здатна відстояти себе навіть в любощах))):
.
Це
.
1
…це сіно, як свіжа кулеша
Парує,
Бо дощ перейшов.
І свіжа сльоза звіробою
Стікає до наших колін –
І пестить, як білих овечок…
.
Під боком ще лускає грім.
І двоє несідланих коней
Пощипують мокре сінце.
.
Попещені ситі овечки
Розходяться – хто куди.
.
…І твій жеребець здоганяє
Лошичку – пахучу, як дим…
.
2
…це хижий хижак.
І він
Погибель собі шукає –
І гори перевертає
Поки втихомириться.
.
Знай!
.
Він хижий хижак.
І ти
Пестися в порослу шкіру,
І пестощі хижого звіра
Приймай…
.
Це –
Спасіння для обидвох.
.
3
…це мокрий-мокрісінький ліс
до вогнища мокрого горнеться,
роздмухує полум’я чорне це –
і полум’я чорних кіс
по тілу кружляє, мечеться,
немов у вольєрі звір.
.
…Співає той звір, чи плаче –
ніхто не зрозумів.
.
4
…це позіхає на деревах лист:
його обмила тепла злива ночі –
і він їй вдячне щось таке воркоче
і позіхає…
Комариний писк
розбудить їх.
.
І сонна чи сонлива,
у гойданці гойдатиме їх ніч.
.
…І далі йтиме незупинна злива
на лист.
.
Чи лист ітиме їй навстріч.
.
5
…це сонне безсоння?
Чи безсонний сон?
.
Та ні, це –
Безсовісний сон.
.
А я кажу, що це –
Безсоромне безсоння.
.
А я кажу…
.
А я знаю,
Що ти на це скажеш…
.
А я знаю, що ти на це скажеш…
.
То, може, не будемо говорити?
.
Не будемо говорити.
.
…Але який він – безсоромний – сон.
.
…а-а-а…
.
6
…а-а-а…
.
Це прірва – цей сонний край.
Це вина,
Шампанські вина.
Волосся жаркий дунай
Пливе по твоїх колінах,
І тихо пливе назад,
І зблідле лице вмиває.
.
А там, де у море впадина,
Муркочучи, засинає…
.
7
…це чисте чудо – про-си-на-ння…
.
Ти вже не в’ялий, наче лист,
Але іще не клопітний, мов пташка.
Що з досвідку туркоче угорі.
.
Ти тільки роззираєшся довкіл…
Ти навіть голови не повертаєш.
Лиш тіло, як натягнута струна.
Бринить ліниво, солодко і… сонно…
.
Ти знову хочеш повернути сон…
Але вертка відіслана лисичка
Ворушиться у пропастях твоїх.
І ти лиш повертаєшся очима –
І зустрічаєшся з ясним світінням віч.
.
…Ти вже не вивільняєшся з обіймів –
лиш відпускаєш в ліс вогку лисичку,
і ще ліниво,
солодко
й не сонно
чуєш,
що права рука
вже хоче когось обняти…
.
…це чисте чудо…
.
8
…це день почався.
Сонячний,
Тугий.
У ньому грають незбагненні соки.
І пахне ліс здоровий, молодий,
Тугими водами холодного потоку.
.
Цей день.
Мине…
А поміж тим –
Йому зостатись вічно молодому,
Бо двоє – запашних, як ранній дим, –
Купаються в потоці вогняному.
.
***
Не буде, не буде…
(Буде!)
Цих чорних – що ружі – стріч.
Лиш очі – як пройди – блудять
По вигону білих пліч,
.
По теплих лісах волосся,
По яблуках перс… по… по…
Що в пущі заблудлі лосі,
Шукаємо чудних свобод.
.
Та крик розриває горло –
У перстені малахіт.
.
…ти зараз мене пригорнеш –
Народиш мене на світ…
.
Тільки вільнолюбна, внутрішньо розкута жінка поривається з куцих рамок існування («Я ж бо можу отак пропасти / Поміж цих божевільних днів»), прагне бути природньою («Бо душа моя на деревах / Цвіт збирає, як мед бджола»). Лірична героїня спонукає свого обранця вчинити рейвах, пережити як свято тілесно-духовні любові, побачити одне в одному «спасіння для обидвох». Так велить природонаповненість колізій духотіла. Тоді коханці здатні перебувати в стані піднесення, «безсоромного безсоння», коли діалог вже не потребує слів, завершується чистим, промовистим звуком «…а-а-а-…».
ІЗ КОЖНОГО ДНЯ МАРІЇ
Ох, ця ера – сумна гетера:
Робить з тебе вже циркача.
Шляк трафляє, бере холера –
І несила (ох, же ж!) мовчать.
.
Ох, ці ринки… Все стало дибки.
Ох, дивен-ні-і гримлять дива!
А я жінка – тонка, як скрипка,
Голос з мене видобувай.
.
Ні, не скрипка,
Я сива дримба.
Я відлуння печальних скель.
Я з-під каменя сонна риба,
Я з потоку – в’юнка форель.
Я погідна – як осінь срібна.
Я солодка – як майський мед.
Я нечутна – як в жилах рідна
Кров.
Як пізній в саду ранет.
.
Ох, ця ера – сумна гетера…
А я чую, як кров горить.
Ломить ребра ця чорна ера
І збиває сердечний ритм.
.
А я хочу в якусь печеру,
Хай на пару якихось діб!
Мій коханий!
Зміни цю еру,
Цю гетеру,
Бо це ж твій хліб.
.
Я ж бо можу отак пропасти
Поміж цих божевільних днів,
І нікому не будуть застити
Мого серця палкі вогні.
.
Ох, солодкі слова, як сливи.
Та долоні – як два хрести.
Мій коханий!
Я ще вродлива.
Мені важко свій хрест нести.
.
А я дримба.
Я хочу в губи.
А я срібна в руці форель.
Мій єдиний!
Я – твоя згуба,
Затруби мені з диких скель.
.
Учини нетерплячий рейвах,
Бо була я десь тут, жила.
Бо душа моя на деревах
Цвіт збирає, як мед бджола.
.
Так ось, мої любі, щоби бути «згубою» треба мати, як мінімум талант і чоловіка поруч)))) Тоді, душа перебуватиме у стані «м’якого Е», тобто – високого піднесення!!!!
Отже, мої любі ероточити, еротомани, еротопереживальники, еротовболівалники, еротовигнанці, – я знову безкінечно губами слова торкаюся Ваших вуст, своєю уявою наближуюся до найспокусливіших цілунків Вашої читацької знемоги.
До зустрічі!!!
.
Найнепристойнішо Ваша – ЛЕСЯ МУДРАК
Фотоілюстрації до випуску люб’язно надані Інтернетом:)