Чи вірите, що книга може вплинути на життя? Змінити бачення, зайти за межі, про існування яких не підозрював?
«Читання за ґратами» пройдуть уже вдруге для засуджених Сокальської виправної колонії #47 та вперше для засуджених Миколаївської виправної колонії #50 — місце позбавлення волі — це місце, де засуджені мають усвідомити свою провину, причину свого злочину та загалом переосмислити життєві цінності. Читання відомих українських письменників у авторському виконанні сприятимуть не лише розширенню світогляду засуджених, але допоможуть повірити, що змінити життя на краще можливо, а тому 16 квітня шестеро поетів потраплять «за ґрати», щоб відкрити засудженим поезію та перенести їх на кілька годин у звичайний світ, без колючого дроту на мурах.
16 квітня о 11:00, в Миколаївській виправній колонії #50 та о 16:00, в Сокальській виправній колонії #47 читатимуть свої вірші Юрій Андрухович, Галина Крук, Микола Шпаковський, Юрій Завадський, Любов Якимчук та Юрій Матевощук — «Поеzія. Читання «за ґратами».
Учасники перших «Читань за ґратами» розповіли чим для них був цей проект та на які роздуми надихнув:
Андрій Любка: «По той та інший бік ґрат усі ми однакові, усі ми — люди, зі своїми плюсами й мінусами, і, мабуть, саме це розуміння є ґрунтом для перевиховання в’язнів. Просте й людяне ставлення — без моралізаторства й пафосу.»
Маргарита Сурженко: «Людина — істота, яка адаптовується до всього. До злиднів, вибухів за вікном, до мізерної зарплати, до щоденних сварок з близькими, навіть побоїв. Так вже влаштований наш організм, ми приймаємо умови і підлаштовуємось під них, а різкі зміни спричиняють стрес. Та через цю особливість природи нам не варто засуджувати тих, хто опинився на так званому дні і почав жити за його правилами. Ці люди — звичайна частина нашого суспільства і іноді єдине чого їм не вистачає — віри у них і руки допомоги. Саме «Читання за ґратами» може стати для ув’язнених тим джерелом світла, яке хоч трохи наповнить їх души вірою і надією. Дасть зрозуміти, що людина може вийти із замкнутого кола, адаптуватись до іншого стилю життя і почати отримувати задоволення від того, щоб приносити суспільству користь, а не руйнувати його.
«Читання за ґратами — цікавий досвід для мене. Митцям так важливо взаємодіяти з різними людьми, щоб іще більше відчувати й розуміти повноту життя, доторкнутись до його країв з усіх сторін. Тому дуже сподіваюсь, що наше невеличке читання буде мати користь і для слухачів, і для гостей. Адже культура для того і існує, щоб дарувати сенс там, де його вже здається давно не може бути.»
Олексій Чупа: «Література, як і будь-який вид мистецтва в цілому, присвячує себе усю ламанню кордонів і обмежень. Скільки народів було звільнено гострим, гарячим словом, скільки врятовано душ? Так само й тут — важливість таких заходів, як «Проза. Читання „за ґратами“ не помітна лише сліпому. Скільки у вас є знайомих, що сидять у в’язниці? Наскільки часто ви там буваєте? Отож-бо й воно, суспільство, засудивши людину, хай навіть і беззаперечно винну, часто залишає її сам-на-сам із собою, не подаючи з іншого боку ґратів ані сигналу про те, що людина, яка оступилася — може повернутися, що їй варто виправлятися, що варто знову хотіти стати членом спільноти, всупереч правилам якої людина одного разу пішла. Саме тому у нас кажуть, що пенітанціарна система не виправляє людей, а остаточно їх ізолює і знищує. Специфіка українського життя в тому, що митці часто беруть на себе ті завдання, які мав би виконувати державний апарат. Так і цього разу — спробуємо говорити, спробуємо слухати, нагадуючи самим собі, а насамперед засудженим — що вони також люди.»
Тарас Прохасько: «Не потрапивши туди, де я міг щось запізнати, я пізнав ту сутність, яка визначає життя в’язня — я міг належати собі і міг думати, мусив думати і належати собі. Все інше було визначено не мною. Різниця лиш в тому, що у мене було тільки дві години. Це ніщо у порівнянні з двадцятьма роками чи довічним. Але — помимо фактору часу чи відсутності часу — екскурсію можна було вважати повноцінною і пізнавальною.»