Гурт «Танок на майдані Конго» став культовим, як тільки народ почув його пісню «Зроби мені хіп-хоп». І з того часу не збавляє обертів уже надцять років. За цей час усі вивчили, що головними рушіями цього гурту-що-на-голову-не-налазить є Фоззі та Фагот. Багато хто навіть знає, що Фагота звуть Олегом Михайлютою, але чомусь від того він Фаготом бути не перестає…
Композиції ТНМК легкі, проте глибокі – відчувається, що їх створили люди, які багато думають і пропускають крізь себе. Ці люди явно читають! Ми вирішили перевірити свої здогади, прямо запитавши у Фагота, у яких він стосунках з літературою.
– Чи любите ви читати?
– Люблю, але не завжди виходить…
Нещодавно зайшов у якусь букіністичну крамницю, накупив собі книжечок – поезій, причому там були такі екземпляри сорок сьомого, шістдесятого року видання: Плющеві переклади Байрона, переклади Шевченка на російську. Читаю, все так з іншої сторони мені відкривається. Інколи качаю книжки в телефон і, якщо є можливість, особливо у дорозі, підчитую. А так, часто буває, що немає сил почитати навіть перед сном, тож якщо зараз мене запитати, що я читаю, то скажу – ось ці книжечки маленькі.
– Багато зайнятих людей виходить з проблеми шляхом придбання аудіокниг.
– Остання аудіокнига, яку я прослухав, була «Фотосинтез» Віри Полозкової. Втім, така річ доречніша, коли в машині їдеш, а я їжджу на мотоциклі, тому слухати в цей час аудіокнигу не дуже зручно.
– Ви любили читати все своє свідоме життя?
– Не можу сказати, що це було моїм великим прагненням. Я читав, і мені це подобалося – перемикатися в інші світи. Тим більше вдома в мене ще в дитинстві постійно були книжки.
– Чи вплинула якось література на Ваше життя чи на Вашу творчість?
– Я думаю, все, що відбувається з людиною, якось на неї впливає. Кожну книжку, яку ти прочитав, так само, як і кожну людину, з якою ти по-справжньому поспілкувався, можна назвати такими вчителями. Тому стовідсотково вплинуло, але як – я не знаю.
– А Ви впливаєте на літературу?
– Думаю, що трошки є. Коли тебе слухають, ти впливаєш сто відсотків.
– Як Ви вважаєте, тексти Ваших пісень можна вважати літературою? Чи, можливо, це якийсь окремий жанр, який до літератури не має ніякого стосунку?
– Якщо занурюватись трошки глибше, то не завжди тексти пісень можна назвати поезією. Є варіанти, наприклад, коли пісня – це співана поезія. Є саме тексти під пісні. А є вірші, яким краще просто залишитись віршами. Буває, що от знаєш текст пісні, але не уявляєш її віршем. Думаю, це якийсь окремий жанр. Має бути диференційований підхід.
– Ви знайомі з багатьма своїми колегами, сучасними українськими митцями і літераторами в тому числі. Ви з ними лише знайомі, чи й читали їх?
– Кого як…
– Якою повинна бути книжка, щоб Вам захотілося її прочитати?
– Вона повинна мене «чіпляти», мені повинно бути цікаво.
– Судячи з усього, улюбленого жанру у Вас немає…
– Можна сказати й так. Мені цікаво все потрошки.
– Чи розділяєте Ви українську літературу на сучасну і класичну?
– Я не можу сказати, що професійно розбираюся в літературі. Так, мені цікава література, проте в першу чергу я музикант.
– Тобто, коли Ви обираєте книжку, то не дивитеся на рік видання, прізвище автора, серію і видавництво?
– Якщо чесно, я вибираю книжки інтуїтивно. Я можу прочитати анотацію, про що вона, погортати сторінки, підчитати, подивитися, яка мова, а тоді вже вирішую, купувати чи ні.
– Є у Вас улюблені книжки, які перечитуєте кілька разів?
– Буває. Із українських декілька разів перечитував «Депешмод». Макс Фрай мене сильно зачепив, хоча давно це вже було, років вісім, напевно, тому. Таке ж саме, пам’ятаю, в мене було після Толкієна, Желязни. Читаєш і відчуваєш цю жагу, розумієш, що тобі терміново треба знайти наступну книгу. Це не те, що я буду перечитувати ще раз, але я тоді нормально на них «підсів». Зовсім те саме, як зараз «сидять» на серіалах і очікують на кожну наступну серію, так само я тоді «сидів» на книжках.
– Свого часу серед хлопчиків шкільного віку було не престижно читати, вважалося, що читають тільки ботаніки, окулярники. Ви ж не були ботаніком?
– Ні, не був, але у нас у дворі компанія була різнокаліберна, ми були всі різні-різні. Я один тоді ходив у музичну школу і грав на віолончелі, а решта хлопців були звичайними – але все одно вони щось читали, я щось читав, ми ділилися книжками. Мене не вважали ботаніком через те, що я читав книжки і навчався у музичній школі. Ясна річ, як звичайні хлопці, ми билися, каталися на роверах, брали участь у дворових розбірках, але разом із тим ми читали книжки.
– Чи хотіли б Ви коли-небудь написати щось?
– В гурті Фоззі відповідає за тексти… В мене були моменти, коли думаєш: о, це треба написати, але розумієш, що для цього треба бути великим талантом, що це зовсім інша тема і це дуже непросто. Я не розумію, як можна написати книжку чи вірша, це зовсім інше.
– А Ви в підлітковому віці вірші писали?
– Аякже! Нещодавно був у Харкові, вдома знайшов той блокнотик – мама зберігає – почитав. Стало соромно, і я його викинув… ну, не те щоб зовсім викинув – відкинув. Писав про все – про кохання, про пацанські розборки. Почитав – мені не сподобалось, вирішив, що музику писати в мене краще виходить, ніж вірші. Я дуже критично до цього ставлюся.
– Як музикант, Ви любите поезію?
– Люблю. Про улюбленого поета не скажу – важко когось виділити. Нещодавно я пережив культурний шок – мене запросили на Шевченківські читання. Пам’ятаю, за два дні до того я «лазив» в Інтернеті, перечитував деякі його твори. Не пам’ятаю, щоб я настільки глибоко занурювався в Шевченка. За ці два дні я перечитав кілька десятків його віршів – і на мене навалився депресняк. Ось читаю перший, десятий, сороковий вірш – і розумію, що нема серед них жодного позитивного, навіть з маленьким проблиском надії. Так, Шевченко дуже красиво писав, іноді навіть можна сказати, що ритмічно це джаз, постійна зміна якихось наголосів… Це людина-епоха – він зберіг українську поетичну мову, дав їй поштовх. Свого часу він був мегамонстром, і я розумію, чому він вважається поетом номер один і людиною-епохою для української культури, але ми ж зараз на новому етапі розвитку світу. Дедалі частіше ми стикаємося з тим, що наші думки все ж таки матеріальні. І що сам собі намалюєш підсвідомо, те в тебе й виходить по життю. Я реально впав у депресняк після того, як начитався Шевченкових віршів. Я все розумію, Шевченко – мега-геній, але, як у відомому анекдоті – з таким настроєм слона не продаси. Я розумію, що тоді такі віяння були, тоді всі так писали, всі нили, всі плакали – така поезія була у світі. Але знову ж таки, якщо почитати того ж Верлена – так, він депресняковий, але значна частина його творчості написана з гумором, просвітленням, вірою, що все ж таки прийдуть кращі часи. У Шевченка навіть натяку на це нема, таке враження, що життя – лайно. Навіть текст нашого гімну«Ще не вмерла Україна» – це жах просто! У будь-якій іншій країні – це «слався», це схвалення і підтримка, хоч би що там було. Це характерно для країн, які живуть добре. Люди живуть з думкою і вірою, що життя прекрасне. І тільки в України все погано, дай лиху долю, якщо нема доброї – і понеслась. І навіть якщо у того ж Шевченка вірш починається красиво, наприклад, «садок вишневий коло хати…», то все одно в середині або в кінці фігурує смерть, важка доля.
Я свідомий українець і патріот, розумію, що треба все відроджувати, але треба міняти фундамент, бо на тому, що є, ми далеко не заїдемо. З таким фундаментом ми постійно виживаємо. Ми повинні налаштуватися на позитив, на радість. Я розумію, що роботи – непочатий край, але! На шевченківських читаннях натякнув людям на це, так якийсь чувачок в брилі скочив і закричав «Геть з трибуни!». Не можна сидіти і заганяти себе думками в дупу. Ті люди, які постійно ниють, що в нас тяжка доля – просто ідіть в дупу! Все круто! Треба просто вірити в те, що у нас все круто. Українцям просто комфортніше розказувати, що нам постійно хтось заважає нормально жити: або москалі, або турки, або ляхи – постійно хтось нібито нам заважає. Перша людина, хто заважає українцеві нормально жити – це сам українець. Свій мозок треба перебудувати – і тоді тільки в нас почнеться щось нормальне. Тільки так!
Спілкувалася Атанайя Та
Фото: starlife.com.ua
Друг читача