Роман Іваничук. Нещоденні щоденники. – Л.: Літопис, 2005. – 216 c.
Щоденник – дуже своєрідний літературний жанр. Цілісний сюжет у ньому відсутній, автор не завжди дотримується послідовності подій – вільно долає у думках відстані і роки, не обтяжуючи себе дотриманням логіки оповіді. У результаті щоденник як літературний твір отримує лише досить умовну завершеність. Але саме подібні тексти можуть пояснити або хоча б напівпояснити внутрішній світ автора, що робить їх привабливими як об’єкт прочитання.
Читати ж щоденник неординарної людини, якою, без сумніву, є письменник Роман Іваничук, – вдвічі привабливіше. Такий текст дає змогу побачити у відомій постаті «той бік Місяця» – щось особисте, глибоко сховане, настояне на уважних спостереженнях і майстерно описаних ситуаціях, привабливе передусім своєю суб’єктивністю.
Мемуари Іваничука «Нещоденні щоденники» – це роздуми та переживання, що стосуються подій, свідком та учасником яких він був. Ця книга дає читачеві можливість зрозуміти і співпрожити важливі для письменника моменти життя. У роздумах одночасно існують два різних часових плани: минуле та сьогодення. Спогади дитячих та юнацьких літ раз-по-раз зринають у пам’яті, цілісними оповідями вклинюючись у думки письменника про події 2003-2004 років. Ці фрагменти багато в чому є звичними – на відміну від різких та навіть дискусійних міркувань про сучасну політику та літературу.
Пригадується історія про те, що Юрій Винничук, знаний передусім відверто еротичними романами, поставив епіграфом до своєї нової книги слова саме Романа Іваничука: «Мені, досвідченому в житті, жінках і сексі чоловікові, гидко читати відверто брудні порнографічні екзерсиси Винничука… Винничуківська порнуха, начитавшись якої, й жінки не захочеш…» Схоже за гостротою і навіть, сказати б, за деякою упередженістю, висловлюється письменник про сучасний літпроцес. Він ставить питання руба: чи існує сьогодні в Україні справжня література, чи то лише непристойні тексти без змісту і форми: «Буквально всі молоді поети захотіли раптом стати схожими на асоціативно ускладнену, проте в мислі чітко викарбувану Емму Андрієвську, а прозаїки – на природніх для свого середовища Кафку, Джойса, Пруста… У цій погоні за чужими зразками вони свідомо позбувалися національного духу в творчості, соромилися українського патріотизму, озброювалися поблажливою, ато й лютою зневагою до наших класиків…» Літературна ж праця за Романом Іваничуком – це стан душі, тому що без пера справжній письменник «не почував би себе ніколи повноцінною людиною». Бачимо увиразнений конфлікт поколінь, помножений до того ж на силу суб’єктивності, – адже ці думки письменник висловлює не в публіцистичному виступі, а в щоденникові, який ні до чого не зобов’язує і дозволяє бути щирим у формулюваннях.
Одним словом, рекомендувати «Нещоденні щоденники» можна як і старшому поколінню читачів, котрі притримуються схожих поглядів, так і молодшому – аби пояснити їх причини та навчити сприймати протилежну точку зору. А допоможе цьому потужне експресивне навантаження оповіді про «той бік Місяця» Романа Іваничука.