Підсумки року 2011: багато їмо і мало читаємо

Одинадцятий рік був багатим на культурні події, можливо тому, що цього року не було виборів, а може тому, що література відроджується, коли в політиці панує хаос і криза. Книга опинилася в центрі суспільної уваги, тож політикам нічого не залишалося, як триматися поблизу. Отже, поговоримо про те, яким був книжковий рік 2011 для нас із вами, а зокрема про чотирьох китів української літератури, про літполітикум та літературний контекст, про перевороти, книжку в інтернеті та соцмережах, про виставки і про маленьких читачів. Тобто про всі важливі події, що піднімали рівень адреналіну в крові та рівень культури у країні.

ЧОТИРИ КИТИ УКРЛІТ

Цьогорічний літературний процес очолило кілька осіб, яких відтепер не зможе обминути жоден літературознавець ба навіть звичайний читач.

Найгучнішою літературною подією року став, безперечно, роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». І це підтверджують зокрема слова «в’язня совісті» Юлії Тимошенко, яка недавно заявила, що людина рівня Костенко має не підтримати, а очолити опозицію на виборах. Не секрет, що Ліну Василівну любить народ, а довгоочікуваний прозовий дебют шкільнопрограмної поетеси став дійсно народним. У продажу навіть помітили піратські копії роману, які видавець назвав «вульгарною підробкою». Роман продавався в книгарнях, супермаркетах і навіть у метро, за автографом до авторки вистроювалися багатометрові черги читачів різного віку і статусу. Тож не дивно, що книга посіла першу позицію у «народному» рейтингу кращих українських книжок 2011 року на Facebook під назвою «Читають всі». З іншого боку, як і годиться видатній події, вона викликала прискіпливу увагу з боку критиків. Найпершими роман розкритикували у львівській літературній кав’ярні «Кабінет», що призвело до бурхливого викиду емоцій з боку самої Ліни Василівни та її дочки Оксани Пахльовської, ба навіть зупинки всеукраїнського туру письменниці, явища унікального за своєю успішністю. Читачі поділилися на два табори – тих, хто проти Кучерявого і К^о, бо вважає критику Костенко неприпустимою, і тих, хто резонно зауважує, що усі книжки не тільки можна, але й треба критикувати. Подібних пристрастей давно не бачила українська література.

А головним героєм року минулого можна визнати Василя Шкляра. Цей талановитий автор має талант не тільки до письма, але й до створення новин про себе. Шкляр влучно коментує кожен свій крок, дає змогу ЗМІ поширити кожну свою думку. Він створив прецедент, відмовившись від Шевченківської премії, – вчинок досі не бачений. Відмовитися від великих грошей? Від пошани і слави? Але Шкляр знав, що робить. Адже причиною відмови став ненависний українцям міністр Табачник, а тому наші люди швидко «скинулися» авторові «Чорного ворона» на Народну Шевченківську премію розміром у 255 тисяч гривень. Крім того, книжка стала буквально розлітатися з полиць, швидко перестрибнувши рекордний для України поріг у 100 тисяч примірників, легко обігнавши і Джоан Ролінґ, і Стівена Кінга.

До речі, Василь Шкляр започаткував унікальну для нашої країни традицію відмов від премій. Його приклад зокрема наслідувало видавництво «Зелений пес», відмовившись від нагороди «Книжка року – 2011», щоправда Табачник тут вже був ні до чого, зате було присутнє екзотичне, як на наш час словосполучення «з етичних міркувань», адже видавці були причетні до організації виставки «Медвін: Книжка року», а значить нагородження могло здатися непрозорим. Слідом вже Анна Герман зняла свою книжку «Червона Атлантида» із конкурсу «Книги року ВВС – 2011» через образу на члена журі Ірину Славінську, щоправда тут вже була відмова від номінування, а не від нагороди. Можливо, вірус відмов літає не тільки в Україні – наприклад, кілька англомовних письменників попросили виключити себе з довгого списку премії Т. С. Еліота через нового спонсора премії, що не відповідає їхнім політичним та етичним поглядам. Отже, письменники починають придивлятися, з чиїх рук отримують премію, хто приймає рішення, чи чесним є голосування. З’являються альтернативні рейтинги та премії, як згадана вже Народна Шевченківська, все частіше лунають слова про недовіру до експертів. Інакше кажучи, замість звичної вже підкилимної боротьби за нагороди ми спостерігаємо боротьбу за репутацію – а це не може не тішити.

Ньюсмейкером року серед письменників сміливо можна визнати Марію  Матіос, книжку якої «Вирвані сторінки з автобіографії» на початку року комуністи намагалися вилучити з продажу на підставі того, що в них пам’ятник загиблим солдатам порівнюється з фалосом. Бойовий запал, який викликала у авторки ця комуністична атака, вилився навіть у військовий демарш – Марія Матіос знялася у формі солдата НАТО на броні справжнісінького БМП, кидаючи таким чином виклик депутатам, які намагаються заборонити в Україні носіння камуфляжу. А ще був таємничий візит письменниці до Президента, який викликав багато здогадок та інсинуацій – втім, жодної правдивої. Одним словом, Марія Матіос не давала нудьгувати журналістам та читачам, в результаті чого на Львівському Форумі не встигала давати автографи – видавцям навіть довелося зняти для неї окремий стенд.

Ну і нарешті некоронованою королевою української літератури минулого року можна сміливо назвати Люко Дашвар (в миру – Ірину Чернову). Наклади її книжок сягнули небувалих для незалежної України висот, а сама письменниця отримала від видавця «Клуба сімейного дозвілля» звання навіть не золотої, а «платинової авторки». Ірина Чернова не створює піар-приводів, не стає героїнею скандалів, а просто пише книжки, які люблять її читачі. Щоправда це має і негативну сторону – уся високочола критика дружно називає романи Люко Дашвар «попсою» і відмовляється сприймати серйозно. Втім, це не впливає на продажі і на працьовитість письменниці.

ЛІТПОЛІТИКУМ

Книжка все глибше проникає у життя сильних світу цього. Політики вже навіть пишуть листи з тюрми із списками прочитаної (рекомендованої) літератури, як, наприклад, Юрій Луценко та Юлія Тимошенко. А представники влади «випадково» проговорюються про книжки, які нібито зараз читають, як це робили Микола Азаров, Дмитро Табачник та Анна Герман.

Крім того, у 2011-му році в українській літературі двічі відзначився чинний Президент. Віктор Янукович випустив книжку англійською мовою «Opportunity Ukraine» («Україна – країна можливостей») у віденському видавництві «Мандельбаум Ферляг», а уважні журналісти одразу впіймали його на тому, що текст видання «позичено» у різних авторів, зокрема частину на сайті рефератів. Вийшло незручно, бо у Європі якось не заведено компілювати свої книжки з чужих. Провину взяв на себе перекладач – і стало ще більш незручно, бо виявилося, що автор, позначений на обкладинці, самої книжки не читав. Що подумали про Україну австрійські видавці та письменники – лишається тільки здогадуватися. Другого удару по літературі Гарант завдав, нагородивши свого улюбленого поета Бориса Білаша званням «Герой України» «за видатний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність». І все б нічого, якби журналісти не довідалися про те, що Білаш та Янукович довгий час були сусідами по під’їзду, і саме там, а не у царині мистецтва, варто шукати причини високої нагороди.

Радник Президента України Анна Герман вирішила не відставати від шефа і вибухнула книжкою «Червона Атлантида», ба навіть її чоловік видав повість про велосипед. Критики досить обережно, але загалом несхвально оцінили її книжку «Червона Атлантида», проте Дмитро Табачник та Борис Олійник відверто захоплювалися цим текстом. Перший навіть згадав про новинку від Герман паралельно з романом Умберто Еко «Маятник Фуко». Наговорив компліментів вельможній авторці і сам Василь Шкляр, що одразу дало привід для версій, одна з яких – таким чином пан Василь віддячив пані Анні за невеличкий інформаційний витік, який дозволив йому відмовитися від Шевченківської раніше, ніж стало відомо про те, що його не включили до Указу Президента про присвоєння премії.

Прем’єр Азаров своє реноме літературознавця підвищив до небес, замінивши Президента Януковича на церемонії вручення Шевченківської премії. І це – зауважимо – перший в історії випадок, коли Гарант проігнорував цю подію. Офіційна версія відсутності Президента – травма ноги – не викликала довіри через те, що його того ж дня помітили на футболі. Залишилося тільки гадати, що ж стало справжньою причиною, чи не конфлікт навколо «Чорного ворона»?

КОНТЕКСТ

За статистичними даними Книжкової палати України імені Івана Федорова порівняно з аналогічним періодом 2010 року, 2011 року випущено книжкової продукції (враховуючи брошури, автореферати) більше на 143 друковані одиниці, у той час коли загальні наклади зменшились на 2073,3 тис. примірників. Тобто книжок видали трохи більше, але меншими накладами. Щодо мови видань, то україномовної продукції 2011-го було випущено на 450 видань більше, ніж 2010-го. Російською мовою в українських видавництвах 2011 року було випущено на 553 назви, ніж 2010. Іншими словами, у 2011-му порівняно з 2010-м кількість друкованих одиниць українською мовою зросла, а кількість російськомовних видань зменшилась.

ІНТЕРНЕТ

Знаковим у 2011-му став підйом активності літературних порталів, серед яких «ЛітАкцент», «Буквоїд», «Читомо», а також наш скромний «Друг читача». Активізувався також портал підкастів «Кабінет», що вже другий рік не просто пропонує переглянути зустрічі з письменниками у львівській кав’ярні, але й проводить обговорення критиків «Поза очі», і ще виводить на люди всіма забутих перекладачів. Іншими словами, в Інтернет-просторі сформувалося стійке середовище і для письменників, і для читачів, і для аматорів «високої» літератури, і для тих, хто шукає розваг. Facebook і решта соцмереж зіграли в цьому не останню роль. Там можна було спостерігати не тільки битви в коментарях, але й «народні» книжкові рейтинги.

РЕВОЛЮЦІЇ

Безперечно, революційною подією року став конкурс двійників Тараса Шевченка – безпрецедентний випадок, на який відгукнулися, певно, усі можливі медіа. Двійників Кобзаря шукали обласні газети, про них розповідали ФМ-станції і навіть (що в принципі неможливо) телеканал Інтер! Завдяки конкурсу на виставку «Медвін: Книжковий світ» прийшло більше людей, що (зізнаємося) і було складовою задуму. А головне – організатори зуміли втриматися на межі і уникли закидів з боку представників традиційної культури.

Інша революція, яка відбулася минулого року – це революція в НСПУ за сюжетом Помаранчевої, із перевиборами, фальсифікаціями тощо. Але перед тим Спілка повісила на двері замок на знак протесту проти влади, яка не поспішала платити те, що велить Бюджет. Але так чи інакше, Володимир Яворівський після запеклої боротьби за свій третій (не зовсім законний) термін поступився місцем Віктору Баранову, з яким прийшла нова молода команда з новими планами, здійснення яких ми від щирого серця бажаємо.

Інша революція – вже зі знаком мінус – відбулася з книгарнею «Сяйво», яку спочатку захопили рейдери, а потім, після громадської атаки і судової перемоги над бандитами, влада оголосила, що всі вільні – і господарі, і нападники, бо відтепер приміщення буде належати державній книгарні, колишньому рибному господарству. Таке собі повторення «Собачого серця» Булгакова – Главриба-Абирвалг.

НАЩАДКИ

В умовах фінансової кризи увага видавців перемістилася у дитячий сектор. Адже коли на собі люди готові заощаджувати, то на дітей шкодувати не будуть – а надто на те, щоб вони були розумними. І результати не забарилися – продажі дитячої літератури зростають, і навіть конкурс «Книга року ВВС – 2012» вперше віддав перевагу дитячій книжці перед дорослими. Переможцем стали «Сині води» Рутківського. Інша премія, абсолютна нова, народилася у Львові – це «Великий їжак» із призом у 1000 євро. Народилося також нове видавництво дитячої літератури «Прудкий равлик». Дитячі читання, фестивалі, як то «Азбукове Королівство Магів і Янголів», Міжнародний симпозіум «Література. Діти. Час» чи Львівський міжнародний дитячий фестиваль – міняють одне одного протягом року.

ВИСТАВКИ

Перефразовуючи відомого диктатора, можна сказати, що виставок стало більше і вони стали веселішими. З’явилися цікаві дебютанти – як то «Книжковий Арсенал» чи груднева виставка-шоу «Від Андрія до Миколая» у Львові. Цікавою тенденцією є також те, що журналісти переважно хвалять нові виставки хвалять, коли старі критикують. Новизна користується попитом, плани цінуються більше за досягнення, і це надихає. Зокрема дісталося «Форуму видавців» із Літфестом за… перенасиченість заходами. А всьому виставковому процесу вже починають дорікати за… перенасиченість подіями. Виставки, особливо навесні та восени, наступають одна одній на п’яти і видавці не встигають реагувати на їхнє різноманіття через брак можливостей та людей.

ЖЕРТВИ

Чергової атаки з боку «української» влади була зазнала українська література – тепер у вигляді шкільної програми. Замість романів про голодомор («Маруся» У.Самчука, «Жовтий князь» В. Барки) з нового 2012 року в курс української літератури обіцяють ввести російськомовних письменників, і, певно, розраховують піднести нам сюрприз у вигляді Героя України Білаша, бо імена письменників поки не оприлюднюються.

НАШІ ЗА КОРДОНОМ І ЗАКОРДОН У НАС

З перекладною літературою поступ є, але значного прориву немає, тож англомовний читач може потішитися хіба «Польовими дослідженнями з українського сексу» (Fieldwork in Ukrainian Sex) Оксани Забужко за зниженою ціною. Першість у перекладах традиційно має Андрій Курков і навряд чи з ним хтось зможе позмагатися у цьому столітті. Проте з’явилося більше закордонних авторів-гостей, яких привозять в Україну переважно відповідні національні інституції: Польський інститут, Британська рада, Гете-інститут, посольства. У кооперації з ними часто працюють книгарня «Є», портал «ЛітАкцент». А сама книгарня «Є» вже традиційно залишається найпопулярнішим місцем літературних зустрічей.

ВІД ЛІТЕРИ ДО БАЙТА І НАЗАД

Цього року помер творець електронної книги – Майкл Харт, а в Україні вийшли перші дитячі електронні книжки. Іноді електронна книга передує паперовій, а потім забирається з вільного доступу (так було з «Нарисами бурси» Антона Санченка, які довго «висіли» на сайті Автура), часом книга продається одночасно на двох носіях – електронному і паперовому («Щоденник моєї секретарки» Братів Капранових), а буває, що електронна книга сприймається як єдиний, а головне – дешевий спосіб оприлюднити свій твір («Сім воріт» Олени Захарченко) і видання паперової версії за таких умов навіть не розглядається.

Цікавою тенденцією стає поява книг, які підіймають тему Помаранчевої революції. Серед них повість Володимира Яворівського «Найдовша ніч президента», текст Євгена Положія «Одісея», щойно згаданий роман Братів Капранових «Щоденник моєї секретарки» ну і, звісно «Записки…» Ліни Костенко. Якість художньої літератури зростає, а історична тематика в українській літературі набирає своїх обертів і обов’язково «гахне» ще не одним гарним романом.

«Ми живемо в неспокійний час. Люди стали багато їсти і мало читати. Продавці папірусів ледь зводять кінці з кінцями», – пише Григорій Горін у трагікомедії «Забути Герострата» і це дуже нагадує сьогоднішню ситуацію. «Есхіла ніхто не бере. Аристофан іде задешево. Та що Аристофан? Гомером завалені склади, великим Гомером! Хто ж буде купувати твори такого графомана, як ти?». Тому і письменники більше стали працювати над власним творчим розвитком. Нам, звичайно, далеко до європейської культурної політики: Європейська комісія за проектом фінансування мистецтва в країнах-членах ЄС на 2014-2020 роки виділила 1,8 мільярда євро. І «культурний сектор» у нас не розглядають як економічно важливий, як це є в Європейській Унії, проте навіть наша економічна криза стала каталізатором креативності.

Насичений був рік, що й казати. Але це і добре. Адже найгірша книжка – це занудна книжка. А занудство нам найближчим часом не загрожує.

Любов Якимчук